Саме ці кошти вона збиралася відкласти як перший внесок за обладнання.
Наталія заплющила очі. У скронях глухо калатало, ніби хтось бив зсередини. І раптом, гостро та недоречно, перед нею сплив день їхнього весілля. Серпень, чотири роки тому. Дмитро тоді читав їй власні вірші — незграбні, трохи смішні, але такі щирі, що вона плакала. Казав, що носитиме на руках. Присягався, що вони завжди будуть однією командою. Командою… Тепер це слово звучало майже глузливо.
— Наталю, ти мене взагалі чуєш?! — роздратовано гаркнув він із кімнати.
Вона повільно розплющила очі.
— Чую, — тихо відповіла. — Сходжу.
Накинула куртку, швидко взула кросівки, схопила сумку й гроші. За дверима її зустрів під’їзд із важким запахом вогкості та тютюнового диму. Ліфт, як завжди, стояв мертвим. Довелося спускатися сім поверхів пішки — повз обдерті стіни, повз чиїсь двері, за якими жінка зірваним голосом сварила дітей.
Надворі щипав мороз. Наталія йшла швидко, майже бігла до цілодобового магазину на розі. Повз неї мчали машини, сміялися компанії молоді, хтось позував біля яскравої новорічної ялинки. Місто вже жило очікуванням свята, вітрини світилися, люди поспішали з пакунками. А в її голові крутилися лише сухі слова зі списку: пиво, курка, картопля…
У магазині було надто яскраво й задушливо. Вона мовчки покидала потрібне до кошика, розплатилася на касі. Шість тисяч триста гривень. Картка спрацювала. На рахунку лишилося двісті гривень. Двісті гривень до двадцять сьомого грудня.
Коли Наталія повернулася додому, Дмитро вже спав на дивані. Розкинувся, похропував, телефон лежав у нього просто на грудях. Телевізор і далі бурмотів щось у порожнечу. Вона занесла пакети на кухню, у кімнаті вимкнула світло й тихо причинила двері.
Потім сіла за стіл і дістала телефон. Написала Оксані: «Не сердься на мене. Я все поясню».
Та пояснювати, по суті, не було чого. А точніше — було занадто багато. І починати вона не могла, бо варто було лише смикнути за першу нитку, як усе розлетілося б остаточно. Той крихкий картковий будиночок, який вона з останніх сил підпирала кілька місяців, уже тріщав по швах.
Наталія поклала голову на руки й завмерла. Просто сиділа в порожній кухні, де монотонно капав кран і тьмяно блимала лампочка холодильника. Завтра знову настане день. Потім ще один. А в середу прийдуть гості, і вона усміхатиметься, носитиме салати, підливатиме чай. Свекруха неодмінно кине якусь шпильку про зачіску чи сукню. Дмитро реготатиме разом з усіма.
Бо так було завжди.
Вранці він пішов рано. Гримнув дверима й навіть не попрощався. Наталія лежала, втупившись у стелю, і слухала, як його кроки стихають у під’їзді. На екрані телефону світилася сьома ранку. Можна було б поспати ще годину, але сон більше не приходив.
Вона підвелася й увімкнула чайник. У мийці височіла гора посуду після вчорашньої вечері — Дмитро, звісно, навіть не торкнувся її. Наталія машинально намилила тарілку, коли раптом задзвонив телефон. Номер був незнайомий.
— Алло?
— Наталіє Михайлівно? — пролунав чоловічий голос, чужий, із ледь помітним акцентом. — Мене звати Петро. Я телефоную щодо вашого чоловіка.
Серце в неї провалилося кудись униз. Аварія? Лікарня? Біда? Коли незнайомці дзвонять о сьомій ранку, мозок миттєво малює найстрашніше.
— Що сталося? — ледве видихнула вона.
— Нічого такого. Я просто хотів попередити вас… особисто. — Він замовк на кілька секунд. — Ваш чоловік зустрічається з моєю дружиною. Уже чотири місяці.
Наталія стояла посеред кухні з мокрою губкою в руці й не могла вимовити жодного слова. У голові стало порожньо. Біло, глухо, дзвінко порожньо.
— Ви мене чуєте? — обережно спитав чоловік.
— Так, — прошепотіла вона. — Я… звідки ви це знаєте?
— Знайшов їхнє листування. Після Нового року вони збираються з’їхатися. Дмитро пообіцяв їй, що в січні розлучиться з вами. Сказав, ніби вже все вирішив.
Губка вислизнула з пальців і з мокрим ляском упала в раковину. Наталія вчепилася рукою в край столу, щоб не похитнутися.
— Хто вона? — запитала вона, і власний голос здався їй чужим.
— Людмила. Подруга вашої свекрухи.
Людмила. Та сама Людмила, яка мала приїхати в середу. Та, заради якої треба було накривати стіл на дванадцять людей. Наталія раптом засміялася — різко, нервово, так, що сама злякалася цього сміху.
— З вами все гаразд? — стривожено озвався Петро.
— Так, — відповіла вона крізь сміх. — Просто… він наказав мені готувати вечерю для неї. Для них усіх. Ви розумієте?
— Розумію, — тихо сказав Петро. — Саме тому я й подзвонив. Не хотів залишати вас у невіданні.
