— Я не для того тягнула дві роботи й жила без нормального відпочинку, щоб купити цю дачу, аби твоя мати привезла сюди цілий табір родичів і перетворила мій дім на гуртожиток! Ключі — на стіл, Андрію. І щоб до вечора тут від них і сліду не лишилося! — Олена не зривалася на крик. Вона говорила тихо, низько, майже глухо — саме тим тоном, від якого в її підлеглих у відділі всередині все стискалося, а будь-яке бажання сперечатися зникало ще до першого заперечення.
Вона стояла біля навстіж відчинених воріт, спершись долонею на капот власного авто. Метал розжарився на сонці, та цей жар здавався дрібницею проти того кипіння, яке піднімалося в неї під ребрами. Перед очима розгорталася картина, схожа на поганий сон: її маленький затишний будиночок, її особиста фортеця, куплена ціною двох років без відпусток і вихідних, нині нагадував привокзальну площу в розпал базарного дня.
Андрій тупцював перед нею, переступаючи з ноги на ногу. В одній руці він стискав надкушений шматок хліба, другою незграбно намагався прикрити пляму від кетчупу на футболці. Вигляд у нього був такий, ніби школяра спіймали з цигаркою в туалеті: метушливий, винуватий, із очима, що безпорадно бігали в різні боки.
— Олено, ну чого ти одразу з шашкою наголо? — затягнув він свою звичну пісню, намагаючись усміхнутися, але усмішка вийшла кривою й вимученою. — Які вони чужі? Це ж дядько Богдан із родиною, тітка Марія… Мама просто сказала, що така погода — гріх удома сидіти. Ми ж одна сім’я. Не можна бути такою одноосібницею.
Олена мовчки перевела погляд йому за спину. На її рівненько підстриженому газоні, який вона після роботи виходжувала майже з маніакальною впертістю, стояв чийсь брудний, іржавий «Логан». Просто колесами на траві. З відчинених вікон машини репетувала дешева естрадна музика, і від глухих басів, здавалося, деренчали шибки в будинку.
Трохи далі, майже біля самої веранди, чадів дешевий розкладний мангал. Дим валив чорний, їдкий — очевидно, рідини для розпалювання хлюпнули від душі, не шкодуючи хімії. Біля мангала метушився огрядний чоловік у майці-алкоголічці, мокрий від поту й червоний, мов варений рак. Він так завзято махав над вугіллям шматком картону, що іскри розліталися просто на свіжопофарбовані поручні ґанку.
— Сім’я? — перепитала Олена, і в її голосі холодно дзенькнув метал. — Андрію, цих людей я бачила один раз у житті — п’ять років тому, на нашому весіллі, коли вони намагалися вкрасти туфлю й побилися з офіціантом. Це не сім’я. Це стихійне лихо. Ти просив ключі, щоб скосити траву й підтягнути сітку на паркані. Бачу, впорався блискуче: траву прим’яли колесами, а сітку, мабуть, підпирає он той мішок із вугіллям.
Не чекаючи запрошення, вона ступила на ділянку. Підбори її туфель різко впивалися в гравійну доріжку. Андрій дрібно побіг слідом, намагаючись загородити їй шлях, але так і не наважуючись торкнутися її руки.
— Оленочко, ну потерпи трохи, га? — заблагав він. — Незручно ж. Люди приїхали, розклалися. Мама старалася, ще з вечора м’ясо маринувала. Вони ж не знали, що ти приїдеш. Я думав, ми тихенько посидимо, по-родинному…
— По-родинному — це вдесятьох на шести сотках? — відрізала вона й зупинилася навпроти своєї гордості — альпійської гірки.
Побачене змусило її на мить заплющити очі. На каменях, поміж рідкісними очитками та карликовими хвойними, які вона замовляла в спеціальному розсаднику, стояла почата п’ятилітрова пляшка води, а поруч валялася купа пластикових стаканчиків. Хтось, очевидно, вирішив, що це чудовий природний столик для фуршету. Жирна одноразова тарілка з недоїденим огірком прилипла до ялівцю.
— Приберіть це, — дуже тихо сказала Олена, вказавши пальцем на гірку. — Негайно.
— Та приберемо, приберемо, Господи, знайшла проблему, — відмахнувся Андрій, проте пляшку навіть не зачепив. — Ти краще піди привітайся. Он мама тобі махає.
На веранді, по-хазяйськи розкинувшись у плетеному кріслі Олени — тому самому, в якому вона мріяла сидіти з книжкою та кавою, — велично сиділа Наталія Іванівна. Вона скидалася на генерала, що приймає парад: яскравий строкатий халат, келих вина в руці, самовдоволений вираз обличчя. Помітивши невістку, вона навіть не подумала підвестися. Лише підняла келих на знак вітання і щось гучно вигукнула, перекрикуючи музику.
Олена відчула, як усередині ніби клацнув якийсь перемикач. Жалощі до чоловіка, що ще теплилися десь на самому дні, остаточно випарувалися. Залишилася тільки гидливість. Вона подивилася на Андрія, і він раптом здався їй частиною цього балагану — таким самим чужим і недоречним на її землі, як пластикові тарілки на ялівці.
— Я не піду вітатися, Андрію. Я нікого не запрошувала. Я приїхала додому. У свій дім. Оформлений на мене, за який іпотеку сплачую я. Зараз ти підеш до своєї матері й скажеш їй, що банкет завершено. У вас є година, щоб зібрати манатки, винести сміття і прибрати машину з мого газону.
— Ти збожеволіла? — прошипів Андрій, і в його очах уперше майнув справжній страх. — Як я їм таке скажу? Вони ж образяться! Дядько Богдан спеціально з області приїхав. Мати скандал влаштує, ти ж її знаєш. Давай ти просто… ну, переодягнешся, посидиш із нами годинку, а ввечері вони самі роз’їдуться? Не будь стервом, Олено.
— О, вже стерво? — гірко всміхнулася вона. — Тобто коли я пів року працювала без вихідних, щоб назбирати на перший внесок, я була молодець. А коли хочу, щоб у моєму домі не влаштовували притон, то я стерво?
Повз них із вереском промчав якийсь замурзаний хлопчак років семи, щосили штовхаючи ногою надувний м’яч. М’яч із соковитим глухим ударом врізався у щойно посаджену тую й зламав їй верхівку. Олена сіпнулася так, наче вдарили її саму. Андрій винувато відвів погляд.
— Година, Андрію. Відлік пішов. Якщо за шістдесят хвилин тут залишиться бодай одна жива душа, крім мене, я викличу евакуатор для цієї розвалюхи, а речі твоїх родичів викину за паркан власноруч. І, повір, мені буде байдуже, куди вони впадуть — у болото чи в кропиву.
Вона розвернулася й рушила до будинку, обминаючи незнайомих людей, які проводжали її настороженими, оцінювальними поглядами. Хтось притих, хтось, навпаки, продовжував жувати, наче господиня тут була випадковою перехожою. Повітря просочилося смородом дешевого вугілля, перегару й чужих нахабних парфумів. Олена піднялася на ґанок.
