І майже фізично відчула між лопатками погляд чоловіка — безпорадний, розгублений, жалюгідний і цілковито ні на що не здатний. Боротьба за спокій лише розпочиналася, і милосердя до загарбників Олена проявляти не збиралася.
Наталія Іванівна не просто сиділа на веранді — вона там панувала. Її важка постать у кричущо-жовтому сарафані, всипаному величезними соняхами, заповнювала собою, здавалося, всю невелику терасу. Вона скидалася на розкішно розгодовану купчиху з полотна Кустодієва, тільки замість самовара перед нею височіла ціла батарея пляшок із строкатими етикетками та розкидані тарелі з їжею.
Олена ступила вище, відчуваючи, як дошки під ногами ледь тремтять від глухих басів, що били з машини біля двору. Її погляд зіштовхнувся з очима свекрухи. У Наталії Іванівни не було й тіні ніяковості. Навпаки — вона радісно сплеснула руками так різко, що мало не змахнула зі столу салатницю.
— О, нарешті з’явилася, не запилилася! — прогриміла вона так, що її голос без зусиль перекрив гамір застілля. — Олено, чого стала, як статуя? Заходь, зараз тобі штрафну наллємо. Ти глянь на себе — біла, як стіна. Зовсім тебе те місто й робота виснажили. Треба частіше на повітрі бувати, а не сохнути в офісі.
Олена нічого не відповіла. Її очі повільно ковзнули до столу. Улюблена лляна скатертина, привезена колись із відрядження до Італії, була вкрита масними плямами, ніби по ній пройшлися брудними долонями. Та справжній удар чекав посередині. Там стояла її колекційна японська чаша ручної роботи — майже невагома кераміка, до якої Олена й сама торкалася обережно, наче до музейного експоната. Тепер ця річ була по самі вінця набита олів’є, залитим щедрою хвилею майонезу, а в центрі стирчала брудна столова ложка — мов прапор на захопленій території.
— Це мій посуд, — тихо, глухо сказала Олена, відчуваючи, як у горлі піднімається важкий клубок. — Наталіє Іванівно, я ж просила Андрія: нічого не діставати з шаф. Для пікніка був окремий пакет із пластиковим посудом.
Свекруха показово закотила очі й клацнула язиком, повертаючись до жінки з хімічною завивкою, що сиділа поруч.
— Маріє, ти тільки подивися на неї! Ми до неї з відкритою душею, стіл накрили, людей зібрали, а вона за миски труситься. Олено, ти ж не в музеї живеш. Речі для того й існують, щоб ними користувалися, а не щоб вони пилюкою припадали. Ми родина чи як? Що це за міщанство — шкодувати якусь чашку для чоловікових родичів?
— Це не міщанство, — чітко, майже по складах відповіла Олена. — Це повага до чужого майна.
Вона підійшла ближче до столу. Люди на лавках мимоволі посунулися, ніби від неї потягнуло холодом.
— І якщо вже ви згадали про родину, — продовжила вона, не зводячи очей зі свекрухи, — поясніть мені, чому в моєму гамаку спить якийсь чоловік у взутті?
Олена вказала рукою в бік саду. Там, між двома яблунями, висів її білосніжний плетений гамак. Тепер у ньому, звісивши донизу брудні кросівки, хропів незнайомий чоловік, прикривши обличчя панамою. Під його вагою полотно провисло майже до землі.
— Та то дядько Микола з дороги зморився, у людини тиск, — недбало відмахнулася Наталія Іванівна, наколюючи виделкою маринований гриб. — Хай поспить. Тобі що, шкода? Ганчірка як ганчірка, випереш. Олено, ти якась зовсім нервова стала. Це все від самотності. От ми й подумали: негоже, щоб хата пусткою стояла. Дача має жити, дихати! Тут має дитячий сміх дзвеніти, шашликом пахнути, а ти зробила з цього місця якийсь склеп. Ми з Андрійком порадилися й вирішили: будемо приїжджати щовихідних, допомагати тобі ділянку до ладу приводити.
Олені здалося, ніби підлога на мить хитнулася. «Ми з Андрійком порадилися». Вона перевела погляд на чоловіка. Той ховався за спинами родичів біля мангала й старанно вдавав, що надзвичайно зайнятий шампурами.
— Я зайду в будинок, — кинула вона коротко, більше не бажаючи слухати промови про користь колективної праці.
Усередині пахло вже не деревом і лавандою, як завжди, а смаженою цибулею, димом і перегаром. Олена пройшла на кухню — і зупинилася на порозі. Враження було таке, ніби тут побувала сарана. Дверцята шафок зяяли навстіж. На стільниці валялися роздерті упаковки з її продуктами: дорогий кавовий бленд, який вона купувала лише для себе, був розсипаний по поверхні; пачку елітного сиру хтось розпанахав ножем, шматки лежали поруч із брудним лезом. Але остаточним ударом стала порожня пляшка з-під оливкової олії. Тієї самої, колекційної, яку вона берегла для салатів.
— Вони на ній смажили? — прошепотіла Олена, проводячи пальцем по жирній смузі на стільниці. — Вони смажили м’ясо на олії за три тисячі гривень?
У мийці височіла гора брудного посуду. І не одноразового — ні. Вони витягли все: її улюблені горнятка, тарілки, келихи. Хтось навіть примудрився загасити недопалок у блюдці з кавового сервізу.
У вітальні, просто на світлій оббивці дивана, лежала чиясь джинсова куртка, а поруч стояла сумка, з якої стирчала немита зелена цибуля. Олена підійшла до вікна. Крізь скло вона бачила, як Наталія Іванівна, розмахуючи курячою ніжкою, щось натхненно розповідає присутнім, а ті схвально гудуть у відповідь. Свекруха поводилася тут як повноправна господиня. Напевно, у своїй голові вона вже переставила меблі, перекопала грядки й склала розклад родинних наїздів.
І тоді Олена остаточно зрозуміла: це не гостювання. Це захоплення території. Якщо зараз вона проковтне образу, якщо відступить бодай на крок, її омріяний тихий куточок перетвориться на комунальний двір із вічним смородом пересмаженої цибулі, чужими речами по кутках і п’яними піснями щоп’ятниці.
Вона повернулася на веранду. Розмови стихли не одразу, але хвиля тиші швидко прокотилася між людьми. Обличчя в Олени було таке, ніби вона несла в руках запалений ґніт і вже визначила, куди саме його встромити.
— Наталіє Іванівно, — сказала вона рівно, дивлячись свекрусі просто в очі. — Ви щойно заявили, що дача має бути корисною для родини. Я з вами цілком згодна. Тільки ви помилилися з тим, кого називаєте родиною. Моя родина — це я. А цей будинок — моя власність. У вас є сорок хвилин. Якщо ви негайно не почнете збиратися, я сама викидатиму ваші речі за паркан. І почну ось із цієї салатниці.
Олена підійшла до столу й поклала долоню на край японської чаші, наповненої олів’є. Наталія Іванівна завмерла з роззявленим ротом; шматок курки так і не дістався до її губ. Напруга зависла в повітрі густа й важка, мов дим від дешевого мангала. Андрій нарешті відірвався від вугілля й перелякано глянув у бік веранди, усвідомлюючи, що буря, якої він так боявся, щойно вибухнула.
