— Мамо, тату, Андрій з Оксаною приїдуть у суботу. Поживуть у нас місяць.
Олексій кинув це так, ніби між іншим. Стояв біля холодильника, пив кефір просто з пакета й водив пальцем по екрану телефона. Начебто повідомив, що завтра буде хмарно.
Я тримала в руках тарілку. Повільно опустила її на стіл. Дуже обережно, щоб не гримнути.
— Місяць, — перепитала я.
— Ага. У батька відпустка, мама давно збиралася. Андрій теж підтягнеться з Оксаною. Побудемо всі разом, — він усміхнувся, навіть не глянувши на мене. — Нормально ж.
Нормально. Ми з ним сім років у шлюбі. За цей час його рідня зупинялася в нас чотири рази. Щоразу — довше ніж на тиждень. І щоразу — майже без попередження. Хоча ні, три дні наперед — це ж, мабуть, попередження, правда?
Я працюю бухгалтеркою дистанційно. Мій кабінет — це вісім квадратних метрів поряд зі спальнею. Стіл, комп’ютер, теки з документами. Усе розставлено мало не по міліметрах, бо квартира в нас двокімнатна, а не палац із гостьовими спальнями.
— Олексію, — я намагалася говорити спокійно. — Нас тут двоє. Кімнат теж дві. Де, по-твоєму, мають спати четверо дорослих людей?
Лише тоді він відірвався від телефона.
— Ну, мама з татом — у вітальні на дивані. Андрій з Оксаною — у твоєму кабінеті. Купимо надувний матрац.
— А працювати я де буду?
— За кухонним столом, — він знизав плечима. — Або в спальні. У тебе ж ноутбук є.
Я дивилася на нього й не могла повірити. Він навіть не поцікавився моєю думкою. Не спитав, чи я не проти, чи мені це зручно, чи витримаю я такий режим. Просто поставив перед фактом. Наче квартира належала тільки йому, а я була якимось додатком до інтер’єру.
— Ти міг би бодай поговорити зі мною перед тим, як запрошувати людей на цілий місяць, — сказала я.
— А що тут обговорювати? Це мої батьки. Не чужі ж.
Не чужі. Але й не мої. Я набрала повні груди повітря, затримала його на мить і видихнула.
— Гаразд, — промовила я. — Тоді є умова. Готуєш ти. Прибираєш ти. Це твої гості, отже, ти ними й займаєшся.
Олексій розсміявся, ніби я сказала щось кумедне.
— Олено, ну ти чого? Мама сама все приготує. Вона ж обожнює куховарити.
Я не відповіла. Останні пів року я відкладала гроші. Щомісяця — по сім-вісім тисяч гривень із фрилансу, який брала понад основну роботу. Працювала вечорами, інколи ночами. Зводила чужі баланси, щоб назбирати на відпустку. Нормальну — біля моря, у тиші, без чужих голосів за стіною. На окремій картці лежало сорок вісім тисяч.
Моя маленька втеча. Тоді я ще не здогадувалася, що вона знадобиться так швидко.
У суботу вони приїхали. Усі четверо. Із трьома валізами, двома сумками та пакетами з АТБ — три банки огірків і пачка гречки. Певно, подарунок.
Першою до квартири зайшла Людмила Павлівна. Велика жінка з перснями на кожному пальці й голосом, від якого, здається, здригалися навіть сусідські коти. Вона окинула передпокій таким поглядом, ніби приймала об’єкт після ремонту.
— Тіснувато у вас, — сказала вона замість привітання. — І шпалери ці… Скільки можна? Я ще минулого разу казала.
— Добрий день, — відповіла я.
Свекор, Віктор Петрович, тихий і майже непомітний чоловік, лише кивнув мені та одразу подався до телевізора. Андрій, старший брат Олексія, протиснувся у двері боком. За ним увійшла Оксана — худенька, мовчазна, з очима, які наче звикли дивитися тільки в підлогу.
Олексій метушився. Тягав валізи, посував меблі в моєму кабінеті, розкладав надувний матрац. Той матрац зайняв пів кімнати. Мій робочий стіл відсунули до стіни так, що стілець уже просто нікуди було поставити.
— Я ж тут працюю, — сказала я Олексієві на кухні.
— Попрацюєш за кухонним столом. Тимчасово ж. Усього місяць.
Усього місяць. Двісті сорок годин робочого часу — за кухонним столом, між каструлями й свекрухою.
Перший день я провела біля плити. Людмила Павлівна не готувала. Вона керувала процесом. Умостилася на табуретці, схрестила руки на грудях і почала роздавати вказівки:
— Цибулю ріж дрібніше. Великі шматки в борщі — це вже не борщ, а помиї.
— Моркву треба на тертку, а не кубиками. Хто так робить?
— Олія не така. Потрібна нерафінована. Олексію, запиши, нехай дружина купить.
Три години я простояла біля плити. Буряк, як завжди, запекла в духовці — так він краще тримає колір. Свекруха нахилилася над каструлею, понюхала й скривилася.
— Борщ має бути темний. А це якась рожева водичка.
Я змовчала. Олексій сидів у вітальні з батьком і дивився футбол. Умова про те, що готувати буде він, забулася рівно за дванадцять годин.
Андрій їв так, ніби за нього мали насититися ще двоє. Одна тарілка борщу, друга, пів буханця хліба. Оксана лише мляво колупала ложкою. Людмила Павлівна їла й коментувала мало не кожен шматок.
— Пересолила, — оголосила вона.
Віктор Петрович мовчки простягнув тарілку по добавку. Я вирішила сприйняти це як комплімент.
До вечора першого дня я перемила посуд за шістьох. Двадцять дві одиниці: тарілки, чашки, каструлі, сковорідка. Олексій дивився серіал. Андрій хропів на моєму робочому місці.
Я сіла на ліжко в спальні й відкрила ноутбук. На мене чекав терміновий звіт — клієнт мав отримати його до понеділка. Екран відблискував від лампи, стіл був занизький, тому довелося підкласти подушку під лікті.
За стіною Людмила Павлівна саме пояснювала Олексієві, що «невістка могла б і усміхатися частіше». Я чула кожне слово.
— Вона втомилася, мамо, — сказав Олексій.
