— А я, значить, не втомилася? — озвалася вона. — Десять годин у потязі тряслася. І нічого, як бачиш, усміхаюся.
Я повільно опустила кришку ноутбука. Пальці після клавіатури ніби дзвеніли, у спині тягнуло так, наче між лопатками хтось затягнув вузол. До кінця місяця лишалося двадцять дев’ять днів.
На третю добу Людмила Павлівна взялася за вітальню.
Я повернулася з магазину з чотирма важкими пакетами — мінус дві тисячі триста гривень — і на порозі завмерла. Кімнату було не впізнати. Диван стояв упоперек, телевізор розвернули до вікна, а мій фікус, який я пестила три роки, сумно тулився на підлозі в коридорі.
— Так набагато гармонійніше, — урочисто повідомила свекруха. — У кімнаті має вільно циркулювати енергія.
— Людмило Павлівно, — я поставила пакети на підлогу й спробувала говорити рівно. — Ми з Олексієм не просто так усе розставляли. Якщо диван поставити сюди, він перекриє батарею. Узимку тут буде парилка.
— Дурниці, — відмахнулася вона. — Кватирку відчините.
Я перевела погляд на Олексія. Він стояв поруч і розтирав перенісся — його звичний жест, коли дуже хотілося не влазити.
— Мамо, може, справді повернемо, як було… — невпевнено почав він.
— Олексійчику, я краще розуміюся на таких речах, — перебила вона. — Я на світі на сорок років довше за неї живу.
Я мовчки підняла фікус і поставила його назад на підвіконня. Потім підійшла до дивана, вперлася руками в підлокітник і почала тягнути його на колишнє місце.
— Ти що виробляєш? — Людмила Павлівна аж підвелася.
— Повертаю все назад, — сказала я. — Це наша квартира. І меблі тут стоятимуть так, як вирішили ми.
У кімнаті зависла тиша. Свекруха подивилася на Олексія. Олексій утупився в стіну. За перегородкою Віктор Петрович клацнув пультом і перемкнув канал.
— Ну от, — протягнула Людмила Павлівна. — Бачиш, Олексійчику, яка вона в тебе. Крижана. А я ж для вас старалася.
Вона демонстративно пішла на кухню й почала гриміти посудом. Диван я пересувала сама — Олексій навіть не торкнувся. Спина відгукнулася гострим болем десь під лопатками.
Увечері він зайшов до спальні.
— Навіщо ти так? — спитав тихо.
— Як саме?
— При мамі. Вона образилася.
— Вона без дозволу переставила наші речі.
— Вона ж хотіла зробити краще.
Я не стала відповідати. Лягла й відвернулася до стіни. З кухні долинав голос свекрухи — вона говорила телефоном із подругою. До мене долітали уривки: «невістка — сухар», «мій Олексійчик із нею мучиться», «навіть борщу до пуття не зварить».
Сім років. Цілих сім років я чула те саме, тільки в різних формулюваннях. І щоразу Олексій натирав перенісся й мовчав.
Наступного дня Людмила Павлівна поводилася так, ніби нічого не сталося. Усміхалася, накривала на стіл — моїми тарілками, між іншим, — і розповідала Андрієві, як вона тут «усе налагодила».
Я відчинила холодильник. Порожньо. Напередодні він був забитий, бо я купувала їжу на два дні. Шестеро дорослих за добу з’їли все: два кілограми курятини, пачку масла, батон, сир, помідори, огірки, пакет молока. Дві тисячі триста гривень розчинилися за один день.
Я взяла телефон, відкрила нотатки й почала рахувати.
До десятого дня цифри вже крутилися в голові без підказок.
Їжа: у середньому дві тисячі двісті гривень на добу. За десять днів — двадцять дві тисячі. Якщо так триватиме місяць, вийде понад шістдесят.
Світло: пральна машина запускалася щодня. Раніше ми прали двічі на тиждень. Тепер четверо гостей плюс ми — шість повних завантажень замість двох.
Вода: лічильник я бачила на власні очі. За десять днів намотало стільки, скільки ми з Олексієм зазвичай витрачали за півтора місяця.
І ще був мій час. По чотири години щодня біля плити. Сорок годин за десять днів. Повноцінний робочий тиждень, тільки не на роботу, а на каструлі й сковорідки.
Андрій з Оксаною остаточно окупували мій кабінет. Надувний матрац так і лежав посеред кімнати. Оксана розвісила одяг на моєму робочому кріслі. Андрій притягнув колонку й вмикав шансон.
Працювати мені доводилося на кухні, затиснувши ноутбук між обробною дошкою та банкою з огірками.
У середу зателефонував клієнт.
— Олено Сергіївно, коли буде звіт? Я третій день чекаю.
— Завтра надішлю, — відповіла я.
Я поклала слухавку саме тоді, коли на кухню зайшла Людмила Павлівна.
— Оленочко, зроби котлеток. Андрій їх із пюрешкою дуже любить.
Я подивилася на неї. Потім — на відкритий ноутбук. І знову на неї.
— Людмило Павлівно, я працюю.
— Та що там робити? Це ж швиденько. Фарш у холодильнику.
Фаршу там не було. Я перевіряла вранці. Учора я купила півтора кілограма за чотириста вісімдесят гривень, і ввечері все зникло у вигляді тефтель.
— Фарш закінчився, — сказала я.
— То сходи купи! Магазин через дорогу.
Я закрила ноутбук і підвелася. Пальці самі стиснулися в кулаки, нігті боляче вп’ялися в долоні.
Увечері за столом — котлети я все-таки посмажила, купивши фарш за власні гроші, — Людмила Павлівна раптом завела нову тему.
— Ми з Віктором, до речі, на ремонт відкладаємо, — сказала вона. — На пенсії важко. Олексійчик, звичайно, допомагає. Але мало.
Я підняла очі.
— Мало? — перепитала я.
Олексій щомісяця переказував батькам п’ятнадцять тисяч. Із нашого спільного бюджету. Я точно знала суму, бо сімейний облік вела саме я.
— А що ті п’ятнадцять тисяч? — свекруха махнула рукою. — Це ж навіть не харчі на місяць.
Я поклала виделку на тарілку й обвела поглядом усіх за столом. Олексій тер перенісся. Андрій жував. Оксана дивилася в тарілку. Віктор Петрович тихо кахикнув.
— Тоді порахуймо, — сказала я.
Усі завмерли.
— Ви живете в нас уже десять днів.
