«Та ти схожа на бібліотекарку!» — чоловік гидливо посадив мене окремо, за стіл до звукорежисера, аби я не псувала йому вигляд перед «вищим товариством». Дві години я мовчки ковтала образи. Та коли він гукнув охороні: «Виведіть цю злиденну, вона тут зайва!», — зі свого місця підвівся чоловік, перед яким тремтіло все місто. Він рушив не до ювілярки, а просто до мене й на весь зал сказав такі слова, що свекруха мало не сповзла під стіл…
— У цьому ти нікуди не підеш. Знімай. Маєш вигляд удови, яка прийшла ховати улюблену кішку.
Дмитро двома пальцями підчепив бретельку моєї сукні, наче торкався чогось брудного. А це, між іншим, був вінтажний оксамит — перешитий із маминої театральної сукні.
— Дмитре, це майже «Шанель» вісімдесят п’ятого року, — я спробувала всміхнутися, хоча всередині все вже стягнулося тугим вузлом. — Класика ж.
— Це мотлох, Маріє! Звичайний мотлох! — його голос різко злетів угору, і я помітила, як на шиї набухла жила. Та сама, що смикалася щоразу, коли розмова заходила про гроші або про мою, як він казав, «нікчемну» родину. — У мами сьогодні ювілей. Там будуть люди з мерії. Там буде сам Жданов! А ти стоїш, ніби бібліотекарка, яку випадково замкнули в архіві.
Я глянула на себе в дзеркало. Звідти на мене дивилася виснажена жінка з великими переляканими очима й смішною ниткою перлів на шиї. Може, він має рацію? Може, я й справді псуваю йому бездоганну картинку?
— То що мені вдягти? Ту твою улюблену рожеву сукню з люрексом? — не втрималася я від уколу. Так я й захищалася: язвила саме тоді, коли найбільше хотілося розплакатися.
Дмитро кинув на ліжко пакет із логотипом дорогого бутика.
— Одягнеш це. Мама купила. І, заради Бога, зніми вже свої… родинні реліквії.
У пакеті лежала сукня. Отруйно-салатова, коротка, з таким глибоким вирізом, що туди можна було б сховати невеличкий томик Бродського.
— Я цього не вдягну, — сказала я тихо. — Я не клоунеса.
Дмитро ступив майже впритул. Від нього тягнуло дорогим коньяком і чиїмось страхом. Він боявся цього вечора навіть більше, ніж я.
— Ти вдягнеш те, що я сказав. Або залишишся вдома. Хоча ні, вдома ти теж не залишишся. Поїдеш зі мною, усміхатимешся й сидітимеш там, де я накажу.
Він вийшов, так грюкнувши дверима, що з полиці впала наша весільна фотографія. Я підняла рамку. Скло тріснуло рівно посередині, розділивши нас навпіл. Дуже символічно.
Я вдягла свою чорну сукню. А на груди причепила бабусину брошку — срібну гілочку з потьмянілими гранатами. Нехай буду вдовою. Сьогодні я ховатиму власний шлюб.
Ресторан «Версаль» цілком відповідав своїй гучній назві: золота ліпнина прикрашала навіть плінтуси, а кришталеві люстри звисали так низько, ніби збиралися скуштувати олів’є з тарілок.
Гості сяяли, мов виставлені під світло коштовності.
