У самому центрі зали велично височіла свекруха, Ольга Павлівна, схожа на криголам, що вперто розсуває арктичну кригу. На ній була важка парчева сукня до підлоги й така кількість золота, що я мимоволі занепокоїлася: чи витримає її хребет цю розкіш.
Дмитро покинув мене майже одразу, щойно ми переступили поріг.
— Почекай тут. Я швидко привітаюся з потрібними людьми, — кинув він похмуро й зник у натовпі блискучих піджаків.
До мене підпурхнула зовиця, Соломія. Та сама дівчина, яка щиро вважала, що Марія Ахматова — популярна блогерка із соцмереж.
— Ой, Маріє! — вона ковзнула по мені таким поглядом, від якого могло б скиснути навіть свіже молоко. — А чого ти така… похмура? Дмитро грошей на стиліста пошкодував?
— Я більше ціную природність, Соломіє.
— Авжеж, авжеж, — вона нахилилася ближче й усміхнулася так, ніби щойно знайшла слабке місце. — Слухай, мама просила передати. За головний стіл не сідай. Там усе розписано: партнери, інвестори, важливі люди. Вільних місць немає.
— А де тоді моє? — пальці в мене раптом стали крижаними.
— Он там, — Соломія недбало махнула рукою в дальній куток, майже біля дверей на кухню. — Поруч із фотографами та звукачем. Зате музику краще чути і… нікому не заважаєш.
Вона розвернулася на своїх підборах і легко зникла між гостями.
Я попрямувала до столу №15. Він хитався, варто було лише торкнутися краю. Поруч громадилася величезна колонка, з якої гупав бас так, що в грудях відлунювало. За столом сидів похмурий звукорежисер і повільно жував тарталетку.
— Тут вільно? — запитала я.
— Сідай, мамо, — буркнув він, навіть не підводячи очей. — Тільки потім не скаржся, що гучно.
Минуло близько години. Дмитро жодного разу не глянув у мій бік. Він сидів праворуч від матері, розливав вино, сміявся, закидаючи голову назад, і почувався абсолютно на своєму місці — серед грошей, впливу та солодкої лестощів.
А я сиділа, наче бідна родичка з глухої провінції, хоча народилася в Києві. Офіціанти вперто мене не помічали. Наш «технічний» столик вони оминали з такою майстерністю, ніби ми були частиною інтер’єру.
— Дівчино! — я спробувала зупинити офіціантку, яка пролетіла повз із тацею. — Можна води?
— У нас банкетне обслуговування. Чекайте своєї черги, — сухо відрізала вона, навіть не подивившись на мене.
Звукач тихо пирхнув.
— Не марнуй сили. Ми тут як декорація. Хочеш бутерброд? У мене свої є.
Він витяг із рюкзака пластиковий контейнер із домашніми канапками. Від різкого запаху ковбаси мене неприємно скрутило.
Я знову перевела погляд на чоловіка. Дмитро щось палко доводив сивому чоловікові в дорогому костюмі. Той слухав його з лінивою поблажливістю й час від часу кивав.
Раптом Ольга Павлівна легенько вдарила виделкою по келиху. Розмови стихли майже миттєво.
— Дорогі мої! — її голос, підсилений мікрофоном, розлився по всій залі. — Сьогодні я по-справжньому щаслива. Тут зібралися всі, кого я люблю: мій син, моя донька, мої партнери!
Вона перелічувала присутніх хвилин десять. Мого імені серед них не прозвучало. Для неї я була лише «дружиною Дмитра» — додатком до його статусу, який цього вечора вирішили прибрати подалі від очей.
Коли почалися тости, я вирішила: принаймні привітати іменинницю я зобов’язана.
