— Ти вже зовсім меж не бачиш? — Андрій навіть очей від телефона не відірвав, коли Оксана пройшла повз нього з сумкою на плечі. — І куди це ти намірилася?
Вона зупинилася в передпокої, уже торкнувшись долонею дверної ручки. За вікном грудневий вечір давно перетворився на темну ніч, а в помешканні світилася лише кухня — тьмяно-жовтим, неприємним світлом старої лампочки, яку Андрій ще в жовтні обіцяв замінити.
— До Соломії. Ми ж домовлялися зустрітися… — почала Оксана, та він нарешті підвів погляд від екрана й різко її перебив.
— Мені байдуже на твій салон краси! Спочатку накриєш стіл для маминих гостей, а тоді вже котися, куди заманеться! — прошипів він так крижано, що Оксана мимоволі відпустила ручку.
Салон краси. Він завжди вимовляв це саме так — із глузливою розтяжкою, ніби йшлося не про справу її мрії, а про якусь дитячу забавку. Хоча останні пів року Оксана вкладала туди все, що мала: гроші, відкладені з бухгалтерської зарплати, кожну вільну годину, усі свої надії. Соломія вже підшукала приміщення, у понеділок вони мали підписувати договір оренди. Здавалося, до мети залишився один крок.
— Андрію, ми ж про це ще тиждень тому говорили! Я не знала, що твоя мама…
— Тепер знаєш. — Він підвівся з дивана: важкий, розхристаний, у розтягнутій футболці з плямою від кетчупу. Наблизився, і Оксана відчула різкий запах пива. — Буде дванадцятеро людей. Мама годину тому подзвонила: Марта з сім’єю приїде, Дмитро з дружиною, ще тітка Галина… Коротше, готуй стіл. Салати, закуски, усе як треба. Ти сама знаєш.
Дванадцять людей. У середу. За три дні до вихідних, коли їй самій працювати до восьмої вечора, коли ще треба купити продукти, приготувати їжу, прибрати цю вічно захаращену квартиру. Оксана стиснула ремінець сумки так сильно, що шкіра неприємно скрипнула під пальцями.
— Андрію, я не можу скасувати зустріч. Це справді важливо. Якщо до п’ятниці не внесемо завдаток, втратимо приміщення.
Він криво всміхнувся. Саме криво — так, ніби вона щойно сказала неймовірну дурницю.
— Ти серйозно вважаєш, що твій салончик важливіший за родину? Мама спеціально всіх збирає, хоче оголосити… — він раптом урвався, але Оксана це вловила. Побачила, як він проковтнув незакінчену фразу й поспіхом змінив тон. — Загалом, це тебе не стосується. Накриєш стіл — і крапка.
Вона стояла посеред передпокою, усе ще тримаючись за сумку, і відчувала, як усередині щось повільно зсувається з місця. Не вперше за останні місяці. Якщо бути чесною — навіть не вперше за останній рік. Андрій змінювався. А може, просто перестав удавати? Раніше він хоча б робив вигляд, що чує її. Раніше просив вибачення, коли зривався. Тепер не залишилося навіть цього.
— Добре, — тихо промовила вона й зняла сумку з плеча.
Андрій задоволено кивнув і повернувся на диван. Ухопив пульт, увімкнув якесь розважальне шоу. Сміявся з чужих жартів, запиваючи їх пивом просто з бляшанки. А Оксана мовчки зайшла на кухню й дістала телефон.
«Соломіє, вибач. Сьогодні не вийде. Давай завтра зідзвонимося?»
Відповідь прилетіла майже одразу: «Оксано, це вже втретє за місяць. Що відбувається?»
Що відбувається? Оксана підняла очі до вікна. За склом мерехтіли вогні вечірнього міста; десь там люди жили своїм життям, зустрічалися, сміялися, будували плани. А вона стояла на кухні в махровому халаті, який Андрій зневажливо називав «бабським», і не знала, що написати подрузі.
«Усе нормально. Просто втомилася. Завтра точно побачимося».
Вона поклала телефон на стіл і відчинила холодильник. Усередині майже порожньо — доведеться йти до магазину. Дванадцять гостей. Салати, холодні закуски, гаряча страва. Може, приготувати щось м’ясне? Свекруха любить жульєн, хоча щоразу знаходить, до чого причепитися: то гриби не такі, то сир плавиться неправильно.
— Оксано! — гукнув Андрій із кімнати. — Пива більше нема?
— Нема! — відповіла вона, не озираючись.
— Збігай у магазин!
Оксана промовчала. Вона просто витягла з шафки блокнот і почала складати список. Курка — три штуки. Картопля — кілограми три. Морква, цибуля, майонез, яйця… У голові одна за одною складалися суми: вийде приблизно п’ять тисяч гривень. А може, й усі шість. На картці ж у неї лишалося всього шість із половиною тисяч — рівно до зарплати.
