Це були ті самі гроші, які вона збиралася відкласти на перший внесок за обладнання.
Оксана на мить заплющила очі. У скронях боляче пульсувало. І раптом, наче різкий спалах, перед нею постало їхнє весілля. Чотири роки тому, серпень. Андрій тоді читав їй власні вірші — трохи безглузді, зате такі щирі, що вона сміялася й плакала водночас. Обіцяв носити її на руках. Казав, що вони завжди будуть однією командою. Командою… Тепер це звучало майже смішно.
— Оксано, ти взагалі мене чуєш?! — роздратовано гаркнув він із кімнати.
Вона розплющила очі.
— Чую, — відповіла рівно. — Сходжу.
Накинула куртку, поспіхом узула кросівки, взяла сумку й картку. За дверима під’їзду тягнуло вогкістю та старим тютюновим димом. Ліфт, як і завжди, стояв мертвим. Довелося спускатися сім поверхів пішки — повз списані маркером стіни, повз чужі двері, за якими якась жінка зриваючись кричала на дітей.
Надворі щипав мороз. Оксана йшла швидко, майже бігла до цілодобового магазину на розі. Уздовж дороги проносилися машини, десь сміялися компанії, біля підсвіченої ялинки хтось робив фото. Місто вже жило передсвятковим настроєм, готувалося до Нового року. А в її голові крутився тільки перелік: пиво, курка, картопля…
У магазині було надто яскраво й задушливо. Вона мовчки накидала все потрібне в кошик, підійшла до каси. Шість тисяч триста. Оплата пройшла. На рахунку залишилося двісті гривень. Двісті гривень до двадцять сьомого грудня.
Коли Оксана повернулася додому, Андрій уже спав на дивані. Лежав розкинувшись, тихо похропував, а телефон сповз йому на груди. Телевізор і далі щось бурмотів у порожню кімнату. Вона занесла пакети на кухню, вимкнула світло у вітальні й обережно причинила двері.
Потім сіла за стіл. Дістала телефон і написала Соломії: «Не сердься на мене. Я все поясню».
Хоча пояснювати, по суті, було нічого. Або навпаки — надто багато. І починати вона не наважувалася, бо знала: варто лише зачепити першу нитку, і все посиплеться. Той хиткий картковий будиночок, який вона останні місяці вперто підпирала з усіх боків, нарешті розвалиться вщент.
Оксана поклала голову на складені руки й застигла так у тиші порожньої кухні. З крана падали рідкі краплі, на холодильнику миготіла лампочка. Завтра настане новий день. Потім ще один. А в середу прийдуть гості, і вона усміхатиметься, розкладатиме салати, підноситиме тарілки. Свекруха неодмінно кине щось про її зачіску або сукню. А Андрій сміятиметься разом з усіма, наче так і треба.
Бо саме так було завжди.
Уранці Андрій пішов рано. Грюкнув дверима й навіть не попрощався. Оксана лежала на спині, дивилася в стелю та слухала, як у під’їзді стихають його кроки. На екрані телефона — сьома ранку. Можна було б поспати ще годину, та сон уже не повертався.
Вона підвелася й увімкнула чайник. У мийці височіла гора посуду після вчорашньої вечері — Андрій, звісно, нічого не помив. Оксана машинально намилювала тарілки, коли задзвонив телефон. Номер був незнайомий.
— Алло?
— Оксано Сергіївно? — пролунав чоловічий голос, чужий, із ледь помітним акцентом. — Мене звати Максим. Я телефоную щодо вашого чоловіка.
Серце різко провалилося кудись униз. Аварія? Лікарня? Мозок миттєво намалював найстрашніше — так буває, коли незнайомі люди дзвонять о сьомій ранку.
— Що сталося? — ледве видихнула вона.
— Нічого небезпечного. Я просто хотів попередити вас… особисто. — Він замовк на кілька секунд. — Ваш чоловік має стосунки з моєю дружиною. Уже чотири місяці.
Оксана завмерла з мокрою губкою в руці. Вона не могла вимовити ані слова. Усередині стало порожньо — біла, дзвінка порожнеча заповнила голову.
— Ви мене чуєте? — обережно спитав чоловік.
— Так, — прошепотіла вона. — Я… звідки ви це знаєте?
— Знайшов їхнє листування. Вони планують з’їхатися після Нового року. Андрій пообіцяв їй, що в січні розлучиться з вами. Написав, що вже все вирішив.
Губка вислизнула з пальців і глухо впала в раковину. Оксана вчепилася рукою за край стола, щоб не похитнутися.
— Хто вона? — запитала вона, і власний голос здався їй чужим.
— Марта. Подруга вашої свекрухи.
Марта. Та сама Марта, яка мала приїхати в середу. Та, заради якої вона повинна була накривати стіл на дванадцятьох. І тут Оксана раптом засміялася — різко, нервово, майже не контролюючи себе.
— З вами все гаразд? — стривожився Максим.
— Так, — сказала вона крізь цей сміх. — Просто… він наказав мені готувати стіл для неї. Для них усіх. Розумієте?
— Розумію, — тихо відповів Максим. — Тому й зателефонував. Я не хотів мовчати.
