— Ти вже зовсім знахабніла? — Максим навіть не відірвався від телефона, коли Олена, перекинувши сумку через плече, пройшла повз нього до виходу. — І куди це ти зібралася?
Вона завмерла в передпокої, уже торкнувшись долонею дверної ручки. За вікном грудневий вечір давно потонув у темряві, а в квартирі світилася лише кухня — тьмяним жовтавим світлом старої лампочки, яку Максим обіцяв замінити ще в жовтні.
— Я до Софії. Ми ж домовлялися… — почала Олена, та він нарешті підняв очі від екрана й різко її перебив.
— Начхати мені на твій салон краси! Спершу накриєш стіл для маминих гостей, а потім уже йди куди заманеться! — прошипів він так крижано, що Олена мимоволі відпустила ручку.
Салон краси. Саме так він завжди й казав — насмішкувато, зневажливо розтягуючи слова, ніби йшлося не про справу, а про якусь дитячу забавку. А вона останні пів року вкладала в цю ідею все: відкладені із зарплати бухгалтерки гроші, вільні вечори, сили й надію. Софія вже підшукала приміщення, у понеділок вони мали підписувати договір оренди. Здавалося, залишився один крок.
— Максиме, ми ж це обговорили ще тиждень тому. Я не знала, що твоя мама…
— Тепер знаєш, — відрізав він і підвівся з дивана. Кремезний, у розтягнутій футболці з плямою від кетчупу, він підійшов ближче, і Олена відчула різкий запах пива. — Буде дванадцять людей. Мама годину тому подзвонила: Лариса з родиною приїде, Андрій із дружиною, ще тітка Світлана… Коротше, готуй стіл. Салати, закуски, усе як треба. Сама розумієш.
Дванадцятеро. У середу. За три дні до вихідних. Саме тоді, коли їй самій працювати до восьмої вечора, коли ще треба купити продукти, наготувати, прибрати цю квартиру, що вічно була завалена речами. Олена стиснула ремінець сумки так сильно, що шкіра неприємно рипнула під пальцями.
— Максиме, я не можу скасувати зустріч. Це справді важливо. Якщо до п’ятниці не внесемо завдаток, ми втратимо приміщення.
Він скривив губи в усмішці. Саме скривив — так, ніби вона щойно сказала щось безмежно дурне.
— Ти серйозно вважаєш, що твій салончик важливіший за сім’ю? Мама спеціально всіх збирає, хоче оголосити… — він раптом урвався. Але Олена помітила цю паузу. Помітила, як він замовк на півслові й поспіхом звернув убік. — Загалом, це тебе не стосується. Стіл накриєш — і крапка.
Вона стояла в передпокої, досі тримаючись за сумку, і всередині в неї щось повільно, болісно переверталося. Не вперше за останні місяці. Якщо бути чесною — навіть не вперше за цей рік. Максим змінювався. А може, просто перестав удавати? Раніше він бодай робив вигляд, що чує її. Раніше просив вибачення, коли зривався. Тепер не було навіть цього.
— Добре, — ледь чутно промовила вона й зняла сумку з плеча.
Максим задоволено кивнув, наче переміг у суперечці, і повернувся на диван. Узяв пульт, увімкнув якесь шоу й невдовзі вже реготав із чужих жартів, запиваючи сміх пивом із бляшанки. Олена тим часом зайшла на кухню й дістала телефон.
«Софіє, вибач, сьогодні не вийде. Завтра зідзвонимося?»
Повідомлення у відповідь з’явилося майже одразу: «Олено, це вже втретє за місяць. Що відбувається?»
Що відбувається? Вона підняла погляд до вікна. За склом мерехтіли вогні вечірнього міста. Десь там люди жили своїм життям: зустрічалися, сміялися, будували плани. А вона стояла на кухні в махровому халаті, який Максим називав «бабським», і не знала, що написати подрузі.
«Усе гаразд. Просто втомилася. Завтра точно побачимося».
Олена поклала телефон на стіл і відчинила холодильник. Майже порожній. Отже, доведеться йти до магазину. Дванадцять гостей. Салати, закуски, гаряче. Може, щось м’ясне? Свекруха любила жульєн, хоча щоразу знаходила, до чого причепитися: то гриби не такі, то сир плавиться не так, як треба.
— Олено! — гукнув Максим із кімнати. — Пиво ще є?
— Немає! — відповіла вона.
— То збігай у магазин!
Олена промовчала. Вона лише витягла з шафки блокнот і почала складати список покупок. Три курки. Картоплі кілограми три. Морква, цибуля, майонез, яйця… У голові самі собою складалися суми: вийде близько п’яти тисяч гривень. А може, й шість. На її картці якраз залишалося шість із половиною тисяч до зарплати.
