Це були саме ті кошти, які вона відкладала на перший внесок за обладнання.
Олена заплющила очі. У скронях гупало так, ніби хтось бив зсередини. І раптом перед нею спалахнув спогад: їхнє весілля. Чотири роки тому, серпень. Максим тоді читав їй власні вірші — незграбні, смішні, але такі зворушливі, що вона плакала. Обіцяв носити її на руках. Казав, що вони завжди будуть однією командою. Командою… Тепер від цього слова хотілося гірко всміхнутися.
— Олено, ти взагалі мене чуєш?! — роздратовано гаркнув він із кімнати.
Вона розплющила очі.
— Чую, — тихо відповіла. — Сходжу.
Накинула куртку, взула кросівки, сунула в сумку гаманець і картку. У під’їзді тягнуло вогкістю та старим тютюновим димом. Ліфт, як завжди, стояв мертвим. Довелося спускатися сім поверхів пішки — повз обмальовані стіни, повз двері, за якими якась жінка зривалася криком на дітей.
Надворі було зимно. Олена майже бігла до цілодобового магазину на розі. Повз неї проносилися машини, неподалік сміялася компанія молоді, хтось фотографувався біля сяючої ялинки. Місто вже жило передчуттям Нового року, готувалося до свята. А в її голові монотонно крутився список: пиво, кури, картопля, майонез…
У магазині било в очі яскраве світло й було задушливо. Вона швидко накидала потрібне в кошик, підійшла до каси. Сума вийшла шість тисяч триста. Картка спрацювала. На рахунку залишилося двісті гривень. Двісті гривень до двадцять сьомого грудня.
Коли Олена повернулася додому, Максим уже спав на дивані. Розкинувся, тихо похропував, телефон лежав у нього на грудях. Телевізор і далі бурмотів щось у порожнечу. Вона занесла пакети на кухню, вимкнула світло у вітальні й обережно прикрила двері.
Потім сіла за стіл і дістала телефон. Написала Софії: «Не сердься на мене. Я все поясню».
Та пояснювати, по суті, було нічого. А точніше — було надто багато. І починати вона не наважувалася, бо варто було витягнути першу нитку, як усе розсипалося б остаточно. Той крихкий картковий будиночок, який вона останні місяці вперто тримала руками, нарешті завалився б їй просто під ноги.
Олена поклала голову на складені руки й довго сиділа так у тихій кухні. З крана падали краплі, у холодильнику миготіла лампочка. Завтра мав настати новий день. Потім післязавтра. А в середу прийдуть гості, і вона всміхатиметься, носитиме салати, підливатиме чай. Свекруха неодмінно скаже щось про її зачіску або сукню. А Максим сміятиметься разом з усіма.
Бо так було завжди.
Уранці він пішов рано. Грюкнув дверима й навіть не попрощався. Олена лежала, дивлячись у стелю, і слухала, як у під’їзді стихають його кроки. На телефоні була сьома. Можна було поспати ще годину, але сон уже не повертався.
Вона підвелася, поставила чайник. У мийці горою стояв посуд після вчорашньої вечері — Максим, звісно, до нього й не доторкнувся. Олена машинально намилювала тарілки, коли раптом задзвонив телефон. Невідомий номер.
— Алло?
— Олена Ігорівна? — пролунав чоловічий голос, незнайомий, із ледь помітним акцентом. — Мене звати Дмитро. Я телефоную щодо вашого чоловіка.
Серце в неї ніби провалилося. Аварія? Лікарня? У голові миттєво виникло найстрашніше — так уже працює уява, коли о сьомій ранку дзвонить чужа людина.
— Що сталося? — ледве видихнула вона.
— Нічого небезпечного. Я просто хотів вас попередити… особисто. — Він замовк на мить. — Ваш чоловік зустрічається з моєю дружиною. Уже чотири місяці.
Олена завмерла з мокрою губкою у руці. Вона не могла вимовити жодного слова. Усередині стало порожньо — біло, глухо й дзвінко водночас.
— Ви мене чуєте? — обережно спитав чоловік.
— Так, — прошепотіла вона. — Я… звідки ви це знаєте?
— Знайшов їхнє листування. Вони планують з’їхатися після Нового року. Максим пообіцяв їй, що в січні розлучиться з вами. Сказав, що вже все вирішив.
Губка вислизнула з пальців і важко впала в раковину. Олена вчепилася рукою в край столу.
— Хто вона? — спитала вона, і власний голос здався їй чужим.
— Лариса. Подруга вашої свекрухи.
Лариса. Та сама Лариса, яка мала приїхати в середу. Та, заради якої треба було накривати стіл на дванадцять людей. Олена раптом засміялася — різко, істерично, не в змозі зупинитися.
— З вами все гаразд? — стривожився Дмитро.
— Так, — відповіла вона крізь сміх. — Просто… він наказав мені готувати стіл для неї. Для них усіх. Ви розумієте?
— Розумію, — тихо сказав Дмитро. — Саме тому я й подзвонив. Я не хотів мовчати.
