— Усе скінчено. Збирай свої речі: до Нового року сюди переїжджає моя мати з родичами, і ніхто з них не буде радий бачити тебе поруч.
Квартира дісталася Олені від батьків. Це було двокімнатне помешкання на четвертому поверсі старого цегляного будинку. Вікна виходили у тихий внутрішній двір, де росли тополі й стояли лавки. Батьки залишили після себе все впорядкованим, а через пів року Олена офіційно вступила у спадок.
Вона переоформила житло на себе, отримала всі документи на право власності й поступово звикала до думки, що тепер це справді її дім.
Із Сергієм вони побралися через рік після того, як Олена успадкувала квартиру. Весілля влаштували скромне, без зайвого галасу й випадкових гостей. Після одруження чоловік переїхав до неї, свою однокімнатну квартиру на околиці продав, а виручені гроші поклав на банківський вклад.
Жили вони спокійно. Особливих радощів не було, зате й сварки їхній дім оминали. Сергій працював у будівельній компанії й нерідко затримувався до пізнього вечора. Олена вела бухгалтерію в невеликій фірмі, поверталася раніше й зазвичай готувала вечерю.
Перші місяці подружнього життя минали рівно й мирно. Сергій не ліз у побут, нічого не вимагав переробляти чи переставляти. Олена облаштувала квартиру так, як звикла з дитинства: залишила на стінах батьківські фотографії, не прибрала старий сервант із посудом. Чоловік не заперечував.
Та з часом у домі дедалі частіше почала з’являтися свекруха. Галина Степанівна навідувалася раз на тиждень, а іноді й частіше. Приносила пакети з продуктами, заходила майже по-хазяйськи й довгим прискіпливим поглядом оглядала кімнати. Олена намагалася триматися чемно: наливала чай, слухала поради й не показувала роздратування.
— Хтось же має нарешті подумати і про твого чоловіка, — сказала якось Галина Степанівна, роздивляючись вітальню. — Сергій у цій холодній квартирі зовсім вимотується. Треба б повісити нормальні штори й шпалери якісь веселіші підібрати.
Олена промовчала. Це була її квартира. Батьківська. Вона не збиралася міняти шпалери, перевішувати штори чи перекроювати простір під чужі смаки. Але й сперечатися не хотіла. Легше було кивнути й перечекати.
— Усе їй від батьків готове дісталося, а затишку створити не може, — не вгавала Галина Степанівна, дістаючи з пакета банку варення. — Сергій працює з ранку до ночі, а вдома його зустрічають порожнеча й холод.
Під столом Олена стиснула пальці в кулак. Та відповіла спокійно:
— Сергій ніколи не скаржився.
— Бо він не з тих, хто жаліється, такий уже характер, — зітхнула свекруха. — Але мати завжди бачить, коли її дитині зле.
Дитина. Сергієві було тридцять два, проте для Галини Степанівни він і далі залишався маленьким сином. Олена навчилася пропускати такі слова повз вуха: вислухати, кивнути, а потім повернутися до своїх справ.
Сам Сергій ніби не помічав, як мати поволі отруює атмосферу в домі. Навпаки, її візити йому навіть подобалися. Турбота, їжа, постійна увага — усе те, чого, мабуть, йому бракувало в дитинстві. Батько рано пішов із родини, мати тягнула його сама, працювала на двох роботах і часто залишала хлопця на сусідів.
Тепер Галина Степанівна ніби намагалася надолужити втрачене. Щовечора телефонувала синові, розпитувала, хвилювалася, давала поради. Іноді Олена чула уривки їхніх розмов:
— Мамо, усе нормально, не переживай.
— Сергію, ти ж знаєш, я тільки про тебе й думаю.
— Так, мамо, я розумію.
Олена не втручалася. У кожного свої стосунки з батьками. Головне, щоб ці стосунки не починали керувати подружнім життям.
Осінь остаточно вступила у свої права. Надворі похолодало, дощі лили дедалі частіше. Олена дістала з шафи теплі речі, замінила легкі літні покривала на зимові, поставила на підвіконня свічки. То були дрібниці, але саме з них народжувалося відчуття дому.
Наближався грудень. Олена все частіше думала про новорічну ніч. Хотілося влаштувати невелике свято: запросити кількох друзів, прикрасити квартиру, посидіти в теплому колі близьких людей. Без гучних застіль і метушні — просто затишний вечір для своїх.
А Сергій у ті дні став помітно похмурішим. Повертався додому мовчазний, довго дивився в телефон, ніби чекав на якесь рішення. Олена питала, чи все гаразд, але чоловік лише відмахувався.
— Та все добре. Просто втомився.
Одного вечора, під час вечері, Сергій нарешті заговорив:
— Мама з родичами хочуть провести Новий рік у місті. Їм ніде зупинитися, а ми ж удвох живемо. У нас помістяться.
Олена підвела очі від тарілки. Виделка завмерла в повітрі.
— Усі? Це скільки людей?
Сергій знизав плечима й не підняв погляду.
— Ну… мама, тітка Марія, племінник, Андрій і Світлана. Десь шестеро, не більше.
— Шестеро людей? У двокімнатній квартирі?
— Та ненадовго. Із тридцять першого грудня до другого січня. У чому проблема?
Олена повільно поклала виделку на стіл.
— Сергію, це моя квартира.
