— І я не збираюся перетворювати її на гуртожиток.
Обличчя Сергія відразу посуворішало, на лобі залягли зморшки.
— Моя квартира, моя квартира, — передражнив він її з насмішкою. — А я тут, виходить, хто? Гість? Я тут не живу?
— Живеш, — спокійно відповіла Олена. — Але рішення про те, кого впускати сюди й на яких умовах, ухвалюю я.
— Це моя мати, — голос Сергія став різким.
— Твоя мати й так буває тут доволі часто, — не підвищуючи тону, сказала Олена. — Але поселити на свята шістьох людей я не дозволю.
Сергій відкинувся на спинку стільця й схрестив руки на грудях.
— Гаразд. Поговоримо про це ще.
На цьому розмова обірвалася. Олена мовчки прибрала зі столу, а Сергій пішов до кімнати й увімкнув телевізор. Решта дня минула в напруженій тиші.
Наступного вечора Олена повернулася додому пізніше, ніж зазвичай. Нарада затягнулася, потім її ще затримали на складі через накладні. Коли вона нарешті підійшла до дверей квартири, надворі вже сутеніло. Відчинивши замок, вона зайшла, зняла пальто — і в ту ж мить зрозуміла: щось не так.
Сергій стояв у передпокої. Обличчя в нього було напружене, пальці стиснуті в кулаки. Олена зупинилася на порозі.
— Що сталося?
Він зробив крок до неї.
— Досить! Збирай речі! Мама з ріднею переїжджає сюди до Нового року, а ти тут нікому не потрібна!
Олена повільно зачинила за собою двері.
— Що ти зараз сказав?
— Те, що почула. Мати телефонувала. Вони вже пакуються, післязавтра виїжджають. Їм потрібне місце, а ти тільки заважатимеш.
— Я заважатиму? У власній квартирі?
— У моїй квартирі! — зірвався Сергій. — Я тут живу, отже, маю право!
Олена різко опустила сумку на підлогу.
— Ти тут живеш, бо я дозволила. Квартира оформлена на мене. Я отримала її ще до шлюбу. Це моя спадщина.
— Та начхати мені на твою спадщину! — Сергій ударив кулаком у стіну. — Моя мати хоче приїхати, і вона приїде!
— Без моєї згоди сюди ніхто не заселиться.
Він підійшов ближче, майже впритул.
— Ти справді думаєш, що можеш мені вказувати, що робити?
Олена підняла підборіддя й подивилася йому просто в очі.
— Я тобі не наказую. Я просто називаю речі своїми іменами. Квартира моя. Остаточне рішення — за мною.
Сергій різко розвернувся, увірвався до кімнати й так грюкнув дверима, що здригнулися шибки. Олена залишилася в коридорі, дивлячись на зачинені двері. Усередині в неї все ніби вкрилося кригою. І не від страху. Від ясного розуміння: це вже була не звичайна сварка.
Вечір минув без слів. Сергій не виходив із кімнати, а Олена залишилася на кухні. Вона заварила чай, сіла біля вікна й довго дивилася у двір. Ліхтарі висвітлювали порожні лавки, а вітер ганяв сухе листя по темному асфальту.
Близько опівночі задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я свекрухи — Галина Степанівна. Олена довго дивилася на виклик, а потім усе ж натиснула кнопку відповіді.
— Олено? — голос був сухий, холодний. — Сергій сказав, що ти проти нашого приїзду.
— Галино Степанівно, я не проти візиту. Просто для шістьох людей ця квартира замала.
— Та якось розмістимося. Сергій у кімнаті, ми з сестрою на дивані, діти на підлозі. Нічого страшного.
— Мені це не підходить.
— Не підходить, — протягнула свекруха з натиском. — Сергій працює до знемоги, тебе утримує, а ти навіть його матір прийняти не хочеш.
— Сергій працює для себе, — заперечила Олена. — І забезпечує себе. Я теж працюю.
— Та що там твоя робота в тій маленькій фірмочці за копійки! А Сергій усе робить, щоб тобі було добре!
Олена заплющила очі. Сперечатися не мало сенсу.
— Галино Степанівно, квартира належить мені. Вона записана на моє ім’я. І вирішую тут я.
— Вирішуєш, — глузливо повторила свекруха. — Жадібна ти, ось у чому правда. Батьки залишили тобі житло, а ти навіть родину власного чоловіка на поріг не хочеш пустити!
— Я просто хочу спокійно зустріти Новий рік. Без них.
— Без них! Рідна кров твого чоловіка для тебе вже просто “вони”?
Олена мовчки завершила дзвінок. Ця розмова нікуди не вела. Галина Степанівна не намагалася домовитися — вона лише вимагала.
Уранці Сергій пішов, навіть не привітавшись. Олена залишилася вдома: посеред тижня в неї був вихідний, і вона вирішила навести лад у квартирі. Витерла пил, помила підлогу, перебрала шафи. Робота допомагала хоч трохи відволіктися.
Ближче до обіду телефон знову озвався дзвінком. Цього разу телефонувала подруга — Катерина, з якою Олена дружила ще зі шкільних років.
— Слухай, як ти там? Давно не бачилися.
— Нормально, — збрехала Олена. — Усе гаразд.
— Не вигадуй. По голосу чую, що ні. Що сталося?
Олена важко зітхнула й розповіла все: про конфлікт зі свекрухою, про плани на новорічні свята, про сварку із Сергієм. Катерина слухала мовчки, лише зрідка вставляла короткі репліки.
— І що тепер? — запитала вона, коли Олена закінчила.
— Не знаю. Сергій зі мною не розмовляє.
— А ти поступатися не збираєшся?
— Ні, — твердо сказала Олена. — Це моя квартира. Якщо я зараз відступлю, потім буде тільки гірше.
— Правильно, — підтримала її Катерина.
