— Десять тисяч, — Олег розклав на столі купюри віялом, ніби гральні карти. — На місяць. Має вистачити.
Я втупилася в ті папірці. Дві банкноти по п’ять тисяч: одна зім’ята, друга майже хрустка, свіжа. За ці гроші треба було купити продукти, пральний порошок і засоби для дому, мої таблетки від тиску, оплатити проїзд і ще якось покрити все інше, що зазвичай називають життям.
— А якщо не вистачить? — тихо запитала я.
— Отже, навчишся рахувати, — кинув він, навіть не озирнувшись. Уже натягав куртку й мацав у кишені ключі від гаража. — Інші якось живуть і не скиглять.
Уперше цю фразу я почула від нього вісім років тому. «Досить розкидатися грошима». Тоді я купила собі зимові чоботи за чотири тисячі — за власні гроші, зі своєї зарплати. Олег влаштував мені допит майже на півтори години: навіщо нові, якщо старі ще можна носити? Відтоді щомісяця повторювалося одне й те саме: гроші на стіл, коротке пояснення суми — і він ішов.
Я працювала бухгалтеркою в керівній компанії. Зарплата — тридцять вісім тисяч на місяць. Не розкіш, звісно, але й не копійки. Тільки мої гроші чомусь давно перестали належати мені. Щомісяця двадцять три тисячі я переказувала банку — за його кредити. Два кредити, оформлені Олегом на себе: один — на човен, другий — на мотор до нього. А платила за все я.
Як так сталося? Як і більшість таких речей — непомітно. Спершу він попросив: «Перекрий один платіж, наступного місяця поверну». Не повернув. Потім попросив знову. І ще раз. А згодом просто перестав вносити гроші. Банк почав телефонувати мені, бо в анкеті я була вказана контактною особою. Я злякалася й заплатила. А потім платила ще дев’яносто шість місяців поспіль.
Того вечора Олег повернувся з гаража з довгою коробкою. Упаковка була яскрава, із написами, схожими на ієрогліфи.
— Що це? — спитала я.
— Спінінг, — він провів долонями по коробці так обережно, ніби гладив кота. — Карбоновий. Японський. Тридцять вісім тисяч. Зате на роки! Це ж вкладення.
Тридцять вісім тисяч. Уся моя місячна зарплата до останньої гривні. А на моє життя — десять.
Я стояла біля плити й помішувала суп із курячих ший, бо на стегенця наш «бюджет» уже не тягнув. Ложка шкребла по дну каструлі, а я рахувала. Професійна звичка бухгалтерки — підраховувати завжди, навіть коли ніхто не просить.
Тридцять вісім — спінінг. Двадцять три — кредит. Десять — мені. Його зарплата — вісімдесят п’ять тисяч. Куди зникали решта чотирнадцять? На пальне для позашляховика. На лазню з чоловіками щоп’ятниці. На пиво ящиками. На його окреме, зручне й добре облаштоване життя.
Моє ж життя оцінювалося в десять тисяч на місяць. Дешевше, ніж одна котушка до його вудки.
Уночі я не могла заснути. Лежала й слухала його хропіння. Потім обережно підвелася, вийшла на кухню й дістала з дальньої шухляди старий зошит — зелений, у клітинку, ще з бухгалтерських курсів. Розгорнула першу сторінку й написала: «Січень 2026. Платіж за кредитом О. — 23 000 грн. Із моєї зарплати».
Я нічого не вирішувала. Не будувала планів. Просто зафіксувала факт.
А вранці не переказала гроші банку. Уперше за дев’яносто шість місяців.
Застосунок уже був відкритий. Сума введена. Палець завмер над кнопкою «Підтвердити». Я дивилася на екран секунд п’ятнадцять. Потім закрила застосунок, поклала телефон до кишені й пішла на роботу.
За три дні на його телефон прийшло повідомлення. Олег був у душі, а мобільний лежав на кухонному столі поруч із моєю чашкою. Екран спалахнув: «Шановний клієнте, за вашим кредитним договором зафіксовано заборгованість…»
Я прочитала текст і відвернулася до вікна. Він вийшов із ванної мокрий, у рушнику, схопив телефон і швидко пробігся очима по повідомленню. Скривився, але промовчав. Мабуть, вирішив, що це якась банківська помилка.
Минув ще тиждень. Звичайний, майже буденний: сніданки, робота, вечері. Він купував собі копчену скумбрію по чотириста двадцять гривень за штуку. Я варила гречку з цибулею. Ми сиділи поруч, за одним столом. Олег обробляв рибу, знімав із неї золотаву шкірку, і запах розходився всією кухнею. У моїй тарілці лежала гречка. Без масла — масло подорожчало, а десять тисяч не розтягуються.
Потім усе почалося через шампунь.
Я купила шампунь за двісті вісімдесят гривень. Звичайний, аптечний. Не імпортний, не модний — просто той, від якого в мене не свербіла шкіра й лупа не сипалася на плечі. Дешеві я вже пробувала. Три різні марки. Після кожної голова чесалася так, що хотілося роздерти шкіру нігтями.
Олег знайшов чек у пакеті з супермаркету. Не в гаманці — саме в пакеті. Він перевіряв мої пакети. Усі вісім років перевіряв.
— Двісті вісімдесят гривень за шампунь? — він тримав чек двома пальцями, наче якусь гидоту. — Ти при своєму розумі? Є за дев’яносто. На полицях повно.
— Від нього в мене подразнення. Я ж уже пояснювала.
— Дурниці. Звикнеш. Усі якось звикають.
