Я мовчки відійшла до шухляди, де лежали квитанції, гарантійні талони й старі чеки. Порилася між папірцями, знайшла потрібний і поклала поруч із його знахідкою.
Чотири тисячі сто гривень. Заправка. Повний бак.
— Це ще що таке? — Олег примружився.
— Чек за пальне. Твій. Позавчорашній.
— І що з того? — він одразу насторожився. — Мені на роботу їздити треба!
— До твоєї роботи сім кілометрів. Повного бака вистачає більш ніж на шістсот кілометрів, тобто майже на три тижні. А ти заливаєш повний щотижня. Чотири рази на місяць. Отже, їздиш не лише на роботу. На озеро, до Дмитра, на риболовлю. Чотири тисячі сто помножити на чотири — шістнадцять тисяч чотириста щомісяця. Лише бензин. А мені шампунь за двісті вісімдесят — розкіш.
Його обличчя почало червоніти. Не від сорому — сором у Олега мав інший вигляд: тоді він відводив погляд убік. Тепер же дивився просто на мене, а багрянець повз від шиї догори, до щік і чола. На скроні засмикалася тонка жилка.
— Я ці гроші заробляю! — голос його став різким, гучнішим. — І маю право їх витрачати!
— Ти отримуєш вісімдесят п’ять тисяч. Я — тридцять вісім. Із моїх тридцяти восьми двадцять три йде на твій кредит. Залишається п’ятнадцять. Ти даєш десять “на сім’ю”. П’ять я відкладаю мамі на ліки. На себе в мене не лишається нічого. Нуль гривень, Олеже. Вісім років поспіль.
Він грюкнув дверима так, що в коридорі з полички впала фоторамка. Скло тріснуло, але не розлетілося. Весільний знімок. Дев’яносто восьмий рік. Мені двадцять чотири, йому двадцять шість. Усміхнені обоє. Ще нічого не розуміємо, нічого не передчуваємо.
Я підняла рамку й повернула її на місце. Тріщина пройшла рівно між нами: він ліворуч, я праворуч.
Потім я знову зайшла на кухню й розгорнула зелений зошит.
«Лютий. Шампунь — 280 грн. Бензин О. — 4 100 грн. Різниця: у чотирнадцять із половиною разів. Скандал — через мої 280».
Ручку я стискала так міцно, що побіліли пальці. Та літери все одно лягали рівно. Тридцять років стажу давалися взнаки.
Увечері зателефонувала донька. Світлана жила у Львові, працювала дизайнеркою інтер’єрів. Двадцять шість років, орендована квартира, власні зароблені гроші.
— Мамо, ти чого така тиха?
— Та втомилася. На роботі сьогодні клопоту багато було.
— Це знову тато? Через гроші?
Я поправила окуляри. Скельця були чисті, але рука сама потяглася до дужки: коли нервувала, завжди підсувала їх вище на перенісся.
— Ні-ні. Усе добре.
— Мамо. Я ж чую.
Вона завжди чула. Ще школяркою помічала, як я підрізаю собі волосся над раковиною, поки батько раз на два тижні приносить додому нову коробку з блешнями.
— Поговоримо іншим разом, — сказала я й завершила дзвінок.
П’ятничну лазню Олег не пропускав ніколи. Четверо чоловіків: він, Дмитро, Василь та Андрій. Шашлики, пара, пиво, балачки про улов, човни й мотори.
Раз на кілька місяців уся компанія збиралася в нас. Надворі, у альтанці. М’ясо на мангалі, огірки з грядки. І купальна бочка — кедрова, за шістдесят тисяч гривень, поставлена три роки тому. Також у кредит. І також платила за неї я.
М’ясо для шашлику Олег купував сам. На таке йому грошей не шкода було: три кілограми свинячої шиї, півтора — яловичини. Маринад, соуси, лаваш. П’ять-шість тисяч за один вечір легко. А я виносила нарізку та хліб. Не тому, що хотіла. Зранку він кинув: «Накрий нормально. Перед мужиками незручно».
Незручно. Перед мужиками. А перед дружиною, яка живе на десять тисяч, — цілком зручно.
Я розставила тарілки. Василь — важкий, мовчазний — лише кивнув. Дмитро, наймолодший серед них, пробурмотів: «Дякую, тітко Оксано». Андрій налив собі пива й нічого не сказав.
Олег жував шашлик, відкинувшись на спинку стільця. Ситий, розслаблений, задоволений собою. Верхній ґудзик сорочки розстебнув. На зап’ясті блиснув масивний годинник — «Касіо», двадцять дві тисячі. Подарунок самому собі на минулий день народження. Якщо чесно рахувати, то подарунок вийшов за мій рахунок.
— А моя, знаєте, яка хазяйновита? — він махнув виделкою в бік будинку, ніби я була десь за стіною. Хоча я стояла за три метри від нього з порожньою тацею в руках. — Десять тисяч на місяць — і живе. І нічого, справляється! Усім би таких жінок.
Дмитро невпевнено хмикнув. Василь опустив очі в тарілку. Андрій ковтнув пива й подивився кудись повз усіх.
— Та ні, я серйозно, — Олегові вже було не зупинитися. — Я їй пояснюю: треба жити за можливостями. Економія — вона як риболовля: вмій чекати. А вона шампунь майже за триста гривень тягне. Марнотратниця!
Він засміявся. Сам. Решта мовчали.
Я стояла з тацею. Ноги раптом стали важкими, наче в кожен черевик налили свинцю. Горло перехопило. Вісім років я це ковтала. Дев’яносто шість разів брала гроші “на стіл” і казала “дякую”.
Тацею я торкнулася краю столу й поклала її туди — повільно й акуратно.
