Банкомат із різким, неприємним писком висунув картку назад. На екрані замість звичного повідомлення про видачу готівки світився червоний напис: операцію відхилено.
Галина Михайлівна кілька разів кліпнула, ніби від цього напис мав зникнути. Вона поправила хутряну шапку, яка раптом здалася нестерпно важкою й душною. Помилка. Безперечно, якась помилка. Сьогодні ж шістнадцяте число — саме той день, коли невістка переказувала їй гроші. Оксана називала це допомогою, хоча сама Галина Михайлівна давно сприймала ті перекази як заслужену компенсацію за те, що виростила такого сина, як Дмитро.
Вона знову вставила картку в отвір. Пальці в шкіряних рукавичках ковзали по кнопках, натискаючи потрібні цифри трохи нервовіше, ніж зазвичай.
Коштів на рахунку не було достатньо.
Позаду хтось роздратовано видихнув.
— Жінко, ви ще довго? Тут, між іншим, черга.
Галина Михайлівна різко обернулася й зміряла хлопця в каптурі таким поглядом, що той мимоволі відвів очі.
— Наберіться терпіння! Техніка збоїть.
Відійшовши до вітрини магазину, вона дістала телефон. Виклик ішов, у слухавці тягнулися довгі гудки, але ніхто не відповідав. Ані Оксана, ані Дмитро.
— Ну зачекайте, — прошипіла вона, відчуваючи, як усередині підіймається хвиля образи. — Я вам покажу, що таке бути недосяжними. У мене сьогодні запис на манікюр, а ви вирішили все зіпсувати?
До квартири сина вона дісталася за сорок хвилин. Усю дорогу в таксі, витративши останню готівку, Галина Михайлівна накручувала себе дедалі сильніше. Вона вже уявляла, як зайде й висловить усе, що думає. Оксана почне виправдовуватися, Дмитро стоятиме винуватий і ховатиме очі. Напевно, просто забули. Молоді, у голові вітер. Нічого, вона швидко нагадає їм про обов’язки.
Двері відчинила Оксана.
Галина Михайлівна набрала повні груди повітря, готуючись одразу заговорити на підвищених тонах, та раптом збилася. Невістка мала жахливий вигляд. Зазвичай охайна, зібрана Оксана стояла в старій Дмитровій футболці, волосся було абияк стягнуте в розпатланий пучок, обличчя змарніле так, що на нього було моторошно дивитися.
— Ви? — її голос скрипів, наче давно не змащені дверні завіси. — А подзвонити не пробували?
— Я дзвонила! — Галина Михайлівна рішуче переступила поріг, плечем відтіснивши невістку вбік. У ніс ударив запах ліків і застояного повітря, а не свіжої кави, як бувало раніше. — Ви мене ігноруєте. Обоє. Що тут відбувається? Чому на картці порожньо? Я в магазині опинилася в дурному становищі!
— Пройдіть на кухню, — Оксана зачинила двері, навіть не глянувши на свекруху. — Дмитро зараз вийде.
На кухні панував безлад. На столі громадилися немиті чашки, лежали якісь папери, блістери й коробочки з-під ліків. Галина Михайлівна гидливо змахнула крихти зі стільця й сіла, не розстібаючи пальта.
— Я чекаю. У мене, між іншим, були плани.
Оксана опустилася на табурет навпроти. Вигляд у неї був зовсім виснажений, ніби сили трималися на останній нитці.
— Переказів більше не буде, Галино Михайлівно.
— Що? — свекруха нервово пирснула сміхом. — Це жарт такий? Невдалий.
— Я звільнилася. Тиждень тому.
— Звільнилася? З такої роботи? Ти при своєму розумі? У вас іпотека, дитина скоро до школи піде! Дмитро тепер сам має надриватися?
— Дмитро знає, — тихо відповіла Оксана. — Ми вирішили це разом. Лікар попередив мене дуже серйозно.