Сказав прямо: або я зупиняюся, або мій організм просто не витримає. Мені лише тридцять п’ять, а здоров’я вже розсипається.
Галина Михайлівна стиснула губи. Їй, може, й стало трохи шкода невістку, та власна образа виявилася сильнішою.
— Ой, не вигадуй, — відмахнулася вона. — Погано їй, бачте, стало. Ми в дев’яності без копійки дітей підіймали — і нічого, живі. Просто розлінилася ти, Оксано. Син мій тебе занадто розпестив.
— Доведеться жити на одну зарплату, — Оксана говорила майже пошепки, не підводячи очей від столу. — Ми скоротимо всі витрати. І вашу допомогу також. У вас є пенсія.
— Пенсія! — свекруха сплеснула руками так, ніби почула найбільшу образу. — Та що за неї купиш? Хіба хліб та молоко? Я звикла жити нормально! Мені потрібні вітаміни, процедури! Я, зрештою, мати! Маю на це право!
До кухні зайшов Дмитро. У домашніх штанях, неголений, із темними колами під очима. Він нічого не сказав, лише став позаду дружини й поклав долоні їй на плечі.
— Мамо, не починай.
— Я не починаю, я намагаюся її до тями привести! — Галина Михайлівна різко повернулася до сина. — Дмитре, ну скажи їй хоч ти! Вона надумала вдома відсиджуватися, а рідна мати хай як хоче?
— Мамо, грошей немає.
— Як це немає? Ти ж працюєш!
— Ми закриваємо борги після лікування Оксани. І… — він важко видихнув. — І більше не можемо оплачувати твої забаганки. Це вже не допомога, мамо. Це утримання.
— Утримання? — обличчя Галини Михайлівни спалахнуло. — Ах ти ж невдячний! Я тобі все життя віддала! Заміж не вийшла, щоб не приводити в дім вітчима! А тепер ти мені шматком хліба дорікаєш?
— Ті гроші йшли на таксі, ресторани та нові сумки, — тихо промовила Оксана. — А я тим часом доношувала старі речі.
— Не рахуй мої гроші! — зірвалася свекруха. — Це були мої гроші!
— Ні, Галино Михайлівно. Це були мої гроші. Ті, які я заробляла, ковтаючи заспокійливі жменями.
— Віддай картку! — Галина Михайлівна підхопилася зі стільця. — Нехай вона порожня, але це моя річ! Я сама вирішу, що з нею робити!
Вона простягнула руку. Оксана повільно витягла пластикову картку з кишені й кілька секунд мовчки крутила її між пальцями.
— Віддай, чуєш? Я до неї звикла! — верещала свекруха.
Оксана підняла погляд. Покірності в її очах уже не було.
— Ні.
— Що?! Дмитре, ти це чуєш? Вона забирає мою картку!
Дмитро зробив крок до столу. Та замість відповіді мовчки поклав перед матір’ю квитанцію з ломбарду.
Жовтий клаптик паперу ліг на клейонку між ними. Галина Михайлівна застигла. Її погляд уп’явся в знайомі рядки: золотий ланцюжок, 15 грамів. Здавач: Г. М. Ковальова.
Кухню накрила важка, задушлива тиша.
— Звідки… — хрипко видушила вона.
— Знайшов, — голос Дмитра звучав порожньо. — Три місяці тому. Ти попросила пошукати в твоїй сумці ключі від дачі. Пам’ятаєш? Отоді я й натрапив на це.
Галина Михайлівна відступила на крок.
— Дмитре, я… я можу пояснити…
— Того дня в Оксани зник ланцюжок. Подарунок від її батька. Ти була в нас у гостях і допомагала розбирати шафу.