— Ти що, не чуєш мене?! Кажу ж — весілля! У нас у квартирі! За місяць! — Дмитро стояв на порозі вітальні, не знявши куртки, з пакетами в обох руках, і дивився на дружину так, ніби щойно повідомив найочевиднішу річ у світі. — Оксана виходить заміж, і ми їй допоможемо. Обговоренню не підлягає.
Наталія не відразу відірвала погляд від ноутбука. Вона сиділа на дивані, підібгавши під себе ноги, а її палець саме завис над кнопкою «Надіслати». Договір оренди нової квартири на Річковій вулиці вже був заповнений, підписаний електронним підписом і чекав лише одного короткого натискання.
Одного-єдиного руху.
Вона опустила кришку ноутбука.
— Привіт, — промовила Наталія спокійно.
Дмитро пройшов на кухню. Пакети з гуркотом опинилися на столі, всередині дзенькнули банки. За хвилину він повернувся до вітальні вже без куртки й потер долоні з виглядом людини, яка щойно блискуче розв’язала глобальну проблему.
— То що? Ти почула, що я сказав?
— Почула, — Наталія обережно поставила ноутбук на журнальний столик. — Розкажи докладніше.
Оксана, молодша сестра Дмитра, належала до того типу людей, які заходять у кімнату — і простору в ній одразу стає менше. Двадцять вісім років, голос упевнений, мов у телеведучої, погляд примружений і чіпкий. Вона майже ніколи не просила. Вона ставила перед фактом. І всі навколо чомусь погоджувалися. Навіть Наталія, яка за сім років шлюбу встигла вивчити цю родину до дрібниць: кожну звичку, кожен натяк, кожну багатозначну паузу.
Наречений — якийсь Максим — з’явився в Оксаниному житті вісім місяців тому. На сімейній вечері в лютому він поводився тихо, майже не торкався їжі, зате надто уважно розглядав квартиру. Тоді Наталія списала це на сором’язливість. А пізніше подумала: можливо, справа була зовсім не в ній.
— Вони хочуть скромне весілля, — пояснював Дмитро, міряючи кроками вітальню. — Десь людей сорок. Ресторан — це шалені гроші, оренда зали теж недешева. А в нас квартира простора: столи поставимо, музику увімкнемо…
— Сорок людей, — повільно повторила Наталія.
— Ну, може, трохи більше. Оксана сказала — приблизно.
— А «приблизно» — це скільки?
Дмитро зупинився.
— Наталю, ну це ж моя сестра. Таке буває раз у житті.
Вона подивилася на нього. Потім — на закритий ноутбук. І знову на чоловіка.
Десь усередині дуже тихо, але абсолютно виразно прозвучало: ось воно.
Наступного дня Оксана приїхала сама — без попередження, як завжди, ніби чужа квартира була не домом, а прохідним двором. У руках вона тримала теку з роздруківками. Наталія відчинила двері й спершу побачила саме цю теку, а вже потім — обличчя гості.
— Я тут усе продумала, — заявила Оксана замість привітання й одразу рушила до вітальні.
Максим залишився біля входу. Він усміхнувся Наталії ввічливо, навіть занадто ввічливо — такою усмішкою, яку надягають, мов пальто: начебто й тепла, але чужа.
— Заходьте, — сказала Наталія.
Вони сіли за стіл. Оксана розкрила теку. Усередині були роздруківки з Pinterest, переліки страв, схеми розміщення столів — і все це стосувалося квартири, в якій вона не жила й до якої не мала жодного стосунку.
— Ось тут, — Оксана ткнула пальцем у план, — прибираємо диван і ставимо три столи, по шість осіб за кожним. Тут буде барна стійка, її можна взяти в оренду. Ось список кейтерингу, я вже підібрала фірму, вони приїдуть із посудом…
Наталія слухала. Кивала. Час від часу ставила уточнювальні запитання — рівним голосом, майже привітно. І що довше тривала ця розмова, то чіткіше вона розуміла: її в цих планах просто немає. У схемах, списках, розрахунках і папках Наталія не існувала. Була лише квартира. Було місце. Були розетки, до яких можна під’єднати гірлянди.
Максим майже весь час мовчав. Сидів, дивився в телефон, іноді підводив голову й коротко кивав, ніби підтверджував: так, саме так усе й відбудеться.
— А бюджет? — нарешті запитала Наталія.
Оксана кліпнула.
— Ну… ми з Дмитром домовилися, що витрати поділимо навпіл.
— Дмитро зі мною про це не домовлявся, — дуже рівно відповіла Наталія.
Пауза вийшла короткою, але промовистою. Оксана швидко перезирнулася з Максимом — майже непомітно. Та Наталія це побачила.
— Це ж родина, — сказала Оксана таким тоном, ніби саме слово мало закрити всі запитання.
Увечері Наталія знову відкрила ноутбук.
Договір усе ще чекав. Квартира на Річковій була світлою двокімнатною оселею на четвертому поверсі, з вікнами на парк, високими стелями й сусідами, про яких вона поки нічого не знала. Три місяці Наталія її шукала. Дмитрові не казала — не тому, що хотіла щось приховати, а тому, що ще не ухвалила остаточного рішення. Вона ще вагалася. Думала: може, все налагодиться. Може, вона перебільшує.
Тепер сумнівів не залишилося.
Палець ліг на тачпад.
І саме тієї миті з коридору долинув голос Дмитра — він говорив телефоном. Сміявся. Комусь із друзів розповідав про весілля легко й весело, ніби йшлося про справжнє свято, а не про чужу роботу, яку без дозволу вкинули в чуже життя.
Наталія відвела руку.
Закрила ноутбук.
Підвелася, пішла на кухню й налила собі води. Потім стала біля вікна. Унизу жінка котила дитячий візок, двоє підлітків їхали на самокатах, а голуб на карнизі сусіднього будинку сидів із таким виглядом, ніби теж усе обмірковував.