Наталія стиснула пальцями холодну склянку й раптом дуже чітко сформулювала для себе:
Один місяць. У неї є рівно один місяць.
Тоді вона ще не здогадувалася, що в Максима накопичилися борги. Не знала й того, що фірма з організації виїзного харчування, яку Оксана так упевнено внесла до своєї папки, належить двоюрідному братові Максима. І тим більше не підозрювала, що «приблизно сорок гостей» насправді означає шістдесят дві людини.
Та все це дуже швидко випливе назовні.
Почалося все з електронної таблиці.
Оксана надіслала її в неділю зранку — о сьомій сорок п’ять, у той час, коли нормальні люди ще мають право спати. Файл називався «Весільний бюджет». Усередині було розписано все до дрібниць: квіти, кейтеринг, оренда обладнання, оформлення залу, фотограф. Унизу красувалася підсумкова сума — триста вісімдесят тисяч гривень. А поруч, у сусідній колонці, уже стояв готовий розподіл: «Дмитро і Наталія — 50%».
Сто дев’яносто тисяч.
Наталія сиділа на кухні з кавою й дивилася в екран телефона. За стіною Дмитро ще спав. Вона спокійно допила каву, поставила чашку в мийку, повернулася до спальні й тихо, без зайвих рухів, одяглася. Потім вийшла з квартири.
Їй треба було побути в тиші. Без пояснень, без чужих голосів і без чийогось очікування, що вона негайно погодиться.
Вона пішки дійшла до набережної. Людей майже не траплялося: кілька бігунів, літній чоловік із собакою, випадкова пара біля лавки. Наталія йшла повільно, дивилася на воду й думала навіть не про гроші. Гроші були лише наслідком. Насправді вона думала про інше: саме так усе й працювало останні сім років. Спершу — невеличке прохання. Потім — трохи більше. Далі це вже подавалося як щось природне, майже обов’язкове. І в якийсь момент вона переставала бути людиною в цій історії.
Вона перетворювалася на ресурс.
Зручний, спокійний, мовчазний ресурс, який завжди під рукою.
Близько десятої Наталія повернулася додому. Дмитро вже сидів на кухні, гортав щось у телефоні й пив чай.
— Таблицю бачила? — запитав він, навіть не підвівши очей.
— Бачила.
— Ну як тобі? Оксана молодець, правда? Усе чітко розклала.
— Дуже детально, — відповіла Наталія. Вона налила собі води й сіла навпроти. — Дмитре, ми не будемо платити сто дев’яносто тисяч.
Він нарешті підняв голову. Подивився на неї так, ніби вона щойно заговорила незрозумілою мовою.
— Це ж її весілля. Таке буває раз у житті.
— Про «раз у житті» ти вже казав. Тепер послухай мене. — Наталія поклала долоні на стіл. Без жестів, без пафосу, цілком рівно. — Я не фінансую чуже свято. Якщо ти хочеш подарувати сестрі гроші — будь ласка, зі своєї частини. Але спільний бюджет ми на це не чіпаємо.
Дмитро кілька секунд мовчав. Потім промовив повільно, з натиском:
— Ти розумієш, як це виглядатиме? Що люди скажуть?
— Які саме люди, Дмитре?
Відповіді не було. Він підвівся й вийшов у коридор. За хвилину Наталія почула його приглушений голос — Дмитро комусь телефонував. Звісно, Оксані.
Оксана приїхала після обіду. Цього разу без папки, зате з обличчям людини, яка їде не в гості, а на важливі перемовини. Максим знову залишився в передпокої: стояв біля стіни, втупившись у телефон, і вдавав, що його тут узагалі немає.
— Наталю, — почала Оксана, сідаючи на диван із виглядом людини, яка давно підготувала промову, — я розумію, що сума немаленька. Але ти подивися сама: це мінімум. Ми вже все урізали, де тільки можна.
— Таблицю я бачила, — сказала Наталія.
— Тоді ти маєш розуміти, що дешевше ніяк. Із кейтерингом ми майже домовилися, фотограф теж уже на підході…
— Оксано, зачекай. — Наталія перебила її м’яко, але так, що та змушена була замовкнути. — Я хочу уточнити одну річ. Компанія з виїзного харчування — це «Смак і формат»?
Оксана ледь помітно напружилася.
— Ну… так.
— Власник — Сергій. Двоюрідний брат Максима, правильно?
Пауза зависла така довга, що її майже можна було торкнутися рукою. Максим у передпокої перестав дивитися в телефон.
— Звідки ти… — почала Оксана.
— Перевірила, — спокійно відповіла Наталія. — Перед тим як витрачати сто дев’яносто тисяч, я маю звичку з’ясовувати, куди саме підуть гроші. Це нормально. І ще: я подивилася ціни. Такий самий кейтеринг на шістдесят людей у трьох інших компаніях коштує вдвічі дешевше.
— Ми обрали цих, бо їм довіряємо, — сказала Оксана, і в її голосі з’явилася гостра нотка.
— Розумію. Але я їм не довіряю. — Наталія підвелася, підійшла до вікна й обернулася до них. — Я готова допомогти з організацією. Можу витратити свій час, сили, взяти на себе координацію. Але грошей не буде. Ні сто дев’яносто тисяч, ні дев’яносто, ні п’ятдесят. Якщо ви забули, весілля в нашій квартирі — це вже подарунок.
Оксана перевела погляд на брата. Дмитро дивився в стіл.
— Дмитре, — покликала вона.
Він промовчав.
— Дмитре, ну скажи їй.
— Наталю, може, хоча б частково… — почав він, не дивлячись дружині в очі.
— Ні, — сказала Наталія.
Одне коротке слово. Без злості, без крику, без бажання принизити. Просто зачинені двері.
Оксана поїхала за двадцять хвилин. Мовчки вдягла пальто, кивнула братові й пройшла повз Наталію, навіть не глянувши на неї. Максим вийшов слідом — так само тихо, так само з телефоном у руці. Уже на порозі він раптом озирнувся й подивився на Наталію уважно, оцінювально, ніби тільки тепер побачив її по-справжньому.
Погляд був неприємний. Холодний і вивчальний.
Наталія зачинила двері.
Дмитро залишився в коридорі з таким виглядом, ніби все пішло зовсім не за його сценарієм, і він не знав, що робити далі.