— Маріє, ти з мене знущаєшся чи як? Я вже втретє кажу: у суботу прийде вісімнадцятеро людей. Вісімнадцятеро, чуєш? Тітка Галина зі Львова, Артем із родиною, Андрій з Вірою, Наталія з чоловіком. Мій ювілей не в якійсь шаурмі святкуватимуть, а вдома, — голос Оксани Павлівни відскакував від кахлю так різко, ніби на кухні хтось увімкнув стару колонку на повну гучність.
Марія поставила чашку в мийку й не одразу обернулася. За вікном, на стоянці, сірів березневий сніг. З-під нього лізла чорна місиво, у якому буксували колеса й грузли перехожі. Краєвид був безжально правдивий — такий самий, як її життя в останні роки.
— Я не знущаюся, Оксано Павлівно. Я лише кажу, що не маю ні часу, ні сил нагодувати вісімнадцятьох людей. У нас двокімнатна квартира, а не їдальня при районній адміністрації.
— Знову за своє, — свекруха театрально сплеснула долонями. — П’ять салатів, дві гарячі страви, нарізка, торт. У нормальних людей так заведено. Я все життя так робила.
— То й робіть, — рівно відповіла Марія. — Але без моєї участі.
З передпокою виник Дмитро. Саме виник, а не зайшов: так з’являються люди, які ніби випадково опинилися поруч, а потім можуть сказати, що їх просто втягнули.
— Що тут у вас?
— У нас твоя дружина повідомила, що мій день народження для неї надто важкий тягар, — чітко прокарбувала мати. — Подумати тільки, яка страшна мука — прийняти рідню.
— Я сказала зовсім інше, — Марія подивилася на чоловіка. — Я сказала, що не збираюся два дні стирчати біля плити, потім розносити тарілки, а вночі відмивати духовку від жиру, поки всі обговорюватимуть, якою «різкою» я стала.
— Маріє, ну навіщо так одразу, — втомлено протягнув Дмитро. — Ювілей же раз у житті. Мамі шістдесят шість.
— Слава Богу, що раз у житті. Якби така програма була щороку, мене вже давно винесли б уперед ногами.
— Ти нахабнієш, — крізь зуби кинула Оксана Павлівна. — Ти хоч розумієш, із ким розмовляєш?
— Дуже добре розумію. З людиною, яка не просить, а роздає накази. І при цьому вважає чужий час безкоштовним.
— Чужий? — свекруха примружилася. — Після дванадцяти років шлюбу я тобі чужа?
— Коли потрібна допомога — я своя. А коли треба поважати мої межі — одразу чужа. Зручна система, нічого не скажеш.
Дмитро сіпнув плечем:
— Маріє, досить уже права качати. Що там такого складного? Салати можна зробити в п’ятницю, м’ясо — у суботу. Ми допоможемо.
— «Ми» — це хто конкретно? — Марія всім корпусом повернулася до нього. — Ти, який минулого Нового року після другої чарки пішов «на п’ять хвилин прилягти» й прокинувся о першій ночі, коли я сама віддраювала посуд? Чи твоя сестра Христина, яка вміє тільки казати: «Ой, я б ще кропчику додала»?
— Христину не чіпай, — миттєво спалахнула свекруха. — У неї діти.
— А в мене що, руки гумові й запасна спина в шафі лежить?
— Ти в офісі працюєш, а не в шахті, — відрізала Оксана Павлівна. — Нічого вдавати із себе загнану коняку.
— Дякую за висновок. Тоді моя відповідь остаточна: жодного ювілею тут не буде, і готувати я не стану.
На мить запала така тиша, яка буває перед різким тріском трансформатора.
— Дмитре, ти це чуєш? — підвищила голос свекруха. — Твоя дружина мене виганяє.
— Маріє, ти перегинаєш, — сказав він, уникаючи її погляду. — Можна ж було нормально поговорити.
— Це і є нормально. «Ні» — звичайне слово. Просто у вашій родині його ніколи не поважали.
Наступні п’ять днів у квартирі стояла особлива тиша — така, від якої виснажуєшся сильніше, ніж від відкритої сварки. Дмитро їв магазинні котлети, шарудів пакуванням і всім виглядом демонстрував особисту драму: дружина раптом перестала бути службою побуту. Оксана Павлівна перебралася до доньки, та навіть звідти встигала надсилати колючі зауваження. Христина писала в месенджер довжелезні повідомлення, де слово «мама» траплялося значно частіше, ніж здоровий глузд.
«Ти хоч подумала, як їй боляче?»
«Невже так важко раз на рік побути родиною?»
«Дмитро дуже засмучений, ти поводишся занадто жорстко».
Марія відкривала ці повідомлення одне за одним і дедалі чіткіше розуміла, що відповідати на них не має жодного сенсу.