Вона переглядала ті послання, стирала їх і після роботи їхала не додому, а в басейн. Пів години у воді діяли краще за будь-які родинні наради. Там ніхто не просив різати олів’є, нікому не було діла, чому вона не всміхається. Додому Марія поверталася ближче до десятої. У квартирі стояв запах пельменів, чоловічого невдоволення й чужих очікувань.
За два дні до ювілею Дмитро зайшов до спальні з таким виглядом, ніби вже наперед образився на відмову.
— Слухай, є розмова.
— Мені вже страшно.
— Мама вирішила святкувати в Христини. Але в неї духовка ніяка, зверху все підгорає. Зроби хоча б своє м’ясо й рулет із лаваша. Ми самі заберемо. Тобі навіть їхати не доведеться.
— Яка щедрість.
— Маріє, без сарказму.
— А як мені? З вдячністю? Я ж сказала: ні.
— Ти навмисне впираєшся. Хочеш характер показати.
— Ні, Дмитре. Я просто вперше не погоджуюся на те, що мені стоїть поперек горла.
— Через тебе все свято піде шкереберть.
— Ні. Через те, що ви звикли будувати свято на одній людині.
Він трохи постояв мовчки, а тоді кинув:
— Ти стала злою.
— Я стала втомленою. Це не одне й те саме.
У суботу Марія вийшла з дому об одинадцятій. Зробила стрижку, зазирнула до книгарні, потім сіла в кав’ярні біля торгового центру й читала. За склом повільно пропливали візки, пакети, чужі діти в куртках на виріст. Їй не було ні весело, ні соромно. Просто спокійно. Так, ніби хтось уперше вимкнув у домі витяжку, яка роками гуділа в неї в голові.
Телефон вона поставила на беззвучний. Коли ввечері ввімкнула екран, побачила дванадцять пропущених від чоловіка, вісім — від Христини й коротке повідомлення: «Мама в міській лікарні. Тиск. Приїжджай негайно».
У приймальному відділенні пахло мокрою вовною, ліками й напруженням. Дмитро сидів на пластиковому стільці, згорбившись. Христина в святковій блузці плакала так, наче головною потерпілою тут була саме вона.
— Що сталося? — запитала Марія.
— Що сталося? — Христина першою підскочила. — А те, що мама через цей безлад ледь не знепритомніла. Гаряче затримали, діти перекинули страву, вона рознервувалася, тиск підскочив. Якби ти допомогла, нічого б цього не було.
— Що сказав лікар? — Марія навіть не глянула на неї.
— Поки що гіпертонічний криз, — глухо озвався Дмитро. — Чекаємо.
— Вранці вона таблетки пила?
Христина розгублено замовкла.
— Не знаю. Вона з сьомої на ногах була. Нарізка, закуски, торт, гості…
Марія повільно перевела на неї погляд.
— Тобто простежити, щоб людина з тиском прийняла ліки, ніхто не здогадався. Зате за тарталетками на столі всі стежили уважно.
— Не мудруй, — огризнулася Христина. — Зараз не час.
— Саме час. Просто вам це неприємно чути.
З кабінету вийшла лікарка — втомлена, сувора, без зайвих ніжностей.
— Родичі Самсонової?
— Так.
— Стан стабільний. Інсульту немає. Тиск зірвали стрес, перевтома й пропуск препаратів. Завтра привезете халат, капці, воду. І наступного разу, якщо жінці за шістдесят, не змушуйте її цілий день бігати навколо банкету.
Христина знову заплакала. Дмитро опустив голову. А Марія раптом відчула не злість, а липку, важку втому. Дорослі люди, а поводяться так, ніби життя — це шкільний ранок, де головне, щоб стіл мав пристойний вигляд.
Наступного дня вона привезла до лікарні речі й термос із бульйоном. Оксана Павлівна лежала незвично тиха, без своєї звичної командирської постави. Перед Марією була просто літня зморена жінка.
— Прийшла, — сказала вона замість привітання.
— Прийшла.
— Христина не змогла?
— У Христини діти, чоловік, затори й тонка душевна організація. Одне слово, причини серйозні.
Свекруха заплющила очі.
— Не шпиль. Голова розколюється.
— Тоді без зайвих розмов. Я привезла речі й бульйон.
— Сама варила?