Чоловік поїхав доглядати за тяжко хворою матір’ю. Минув уже цілий місяць — а від нього майже жодного дзвінка, жодної спроби приїхати. Зрештою я не витримала й вирушила до нього разом із донькою. Хотіла зробити несподіваний приїзд, але, під’їхавши до будинку, побачила прочинені двері й мимоволі почула розмову, що долинала зсередини…
Мене звати Оксана Романова. Я працюю медсестрою в міській лікарні. Моя робота ніколи не була легкою: нічні зміни, втома, постійне напруження й відповідальність за людей. Та я завжди знала, заради чого тримаюся. Коли після чергування ледь переставляла ноги й поверталася додому майже без сил, мене зустрічала усмішка моєї семирічної донечки Софії. І тоді здавалося, що вся втома розчиняється за одну мить.
— Мамусю, подивись, що я сьогодні намалювала в садочку! — радісно вигукувала Софія, щойно я переступала поріг, і простягала мені аркуш із черговим малюнком нашої родини. На кожному ми були втрьох: трималися за руки й усміхалися.
— Яка краса, сонечко. Ти в мене справжня художниця, — відповідала я й обережно чіпляла її роботу на кухонну стіну поруч з іншими. Там уже давно з’явилася ціла виставка нашого маленького щастя.
Дмитра не було вдома вже місяць. Повний місяць без його голосу, кроків у передпокої, сміху за вечерею. Мій чоловік працював менеджером у великій страховій компанії. Познайомилися ми ще студентами, на першому курсі інституту. Тоді він здався мені спокійним, надійним, таким, на кого можна спертися. Мене підкупили його лагідність, вихованість і якась рідкісна щирість. Він умів красиво доглядати: приносив квіти, запрошував у кав’ярні, уважно слухав. Після кількох років стосунків ми одружилися, і наш шлюб здавався міцним та щасливим. Коли народилася Софійка, ми намагалися поєднувати роботу й сім’ю, і сусіди не раз говорили про нас із повагою.
— Ось Романови — справді гарна родина, — іноді чула я.
І ми насправді були щасливі… Принаймні я в це вірила. Ті рідкісні сумніви, що часом ворушилися десь глибоко всередині, я відганяла від себе. Але місяць тому все раптом змінилося. Новина впала на нас, мов грім серед ясного неба: мати Дмитра, Валентина Сергіївна, тяжко занедужала. Кілька років тому вона втратила чоловіка й відтоді мешкала сама у своєму будинку під Києвом — приблизно за три години дороги від нас. Жінкою вона була суворою, владною, з непростим характером, але заради Дмитра я завжди намагалася підтримувати з нею рівні, пристойні стосунки.
Того дня чоловік підійшов до мене з таким напруженим обличчям, що я одразу зрозуміла: сталося щось серйозне.
— Оксано, мамі дуже зле. Їй потрібен постійний догляд. Я поїду до неї й поживу там якийсь час.
Я розгубилася.
— Чому ти раніше не сказав? — запитала я, намагаючись говорити спокійно. — Ми могли б поїхати разом. Я допомогла б, можна було б знайти доглядальницю. Я навіть відпустку взяла б.
Дмитро відвів очі, ніби раптом зацікавився візерунком на килимі.
— Не треба, Оксано. Це ненадовго. Мамі зараз важко бачити чужих людей. Я сам упораюся.
Його тон мене насторожив. Він не був грубим, але в ньому з’явилася якась закритість, наче між нами раптово постав невидимий мур. Та я переконала себе, що це лише хвилювання через матір і виснаження. Обійняла його, поцілувала в щоку й пообіцяла телефонувати щодня.
Перші дні Дмитро справді виходив на зв’язок. Розмовляв коротко, стримано, казав, що у Валентини Сергіївни слабкість, скаче тиск, але загалом ситуація під контролем. Згодом дзвінків поменшало. Повідомлення стали сухими й уривчастими. Часом він не відповідав цілу добу, пояснюючи це втомою або поганим зв’язком.
Минув тиждень. Потім другий. За ним — третій.
Я намагалася не накручувати себе, та всередині поволі наростала глуха тривога. Софія дедалі частіше питала, коли повернеться тато. Я усміхалася, гладила її по волоссю й щоразу знаходила для неї заспокійливі слова.