Я повторювала їй, що тато невдовзі повернеться. Хоча сама вже майже перестала в це вірити.
Однієї ночі, після особливо виснажливої зміни, я не витримала й знову набрала Дмитра. У слухавці довго тягнулися гудки, а потім раптом відповів незнайомий жіночий голос:
— Алло?
У мене враз змерзли пальці.
— Перепрошую… Дмитро Романов поруч?
Після короткої паузи жінка спокійно сказала:
— Він у душі. А хто його шукає?
Я обірвала дзвінок, навіть не попрощавшись.
Серце калатало так сильно, ніби збиралося вистрибнути з грудей. Я сиділа на краєчку ліжка, стискаючи телефон у долоні, й не могла збагнути, що щойно почула. У голові одна за одною виникали версії: доглядальниця, сусідка, далека родичка. Але тон тієї жінки, її впевненість і дивний спокій зовсім не скидалися на випадкову присутність у чужому домі.
Приблизно за пів години Дмитро передзвонив.
— Оксано, ти телефонувала? У мене мобільний лежав в іншій кімнаті.
— Хто взяв слухавку? — запитала я майже пошепки.
— Напевно, помилилася лінія. Тут зі зв’язком щось дивне.
Він говорив надто квапливо, напружено, наче боявся, що я поставлю ще одне запитання. Я не стала нічого з’ясовувати. Лише сказала, що дуже втомилася, і завершила розмову.
Тієї ночі я майже не склепила очей. Думки плуталися, тривога стискала груди, але я все ще вперто хапалася за надію, що всьому знайдеться нормальне пояснення.
Минув іще один тиждень. Дмитро перестав дзвонити зовсім.
І тоді я вирішила їхати сама.
Я взяла кілька вихідних, склала для Софії невеличкий рюкзачок і сказала їй, що ми навідаємо бабусю. Донька зраділа. Усю дорогу вона щебетала без упину, уявляючи, як тато здивується, коли побачить нас на порозі.
Будинок Валентини Сергіївни зустрів нас неприродною тишею. У дворі стояла чужа машина. Хвіртка виявилася незамкненою. Я постукала, але ніхто не озвався. Тоді штовхнула двері — і вони повільно піддалися.
Саме в цю мить я почула голоси.
— Ти ж казав, що вона сюди не приїде, — роздратовано промовила жінка.
— Я не думав, що вона зірветься й притягне дитину, — відповів Дмитро.
— І що, ти збираєшся їй бодай щось пояснити?
Я застигла на місці. Софія міцно тримала мене за руку й нічого не розуміла.
— Потім. Зараз не час, — глухо кинув він. — Мама ще в кімнаті.
— Яка ще мама? — пирхнула жінка. — Вона вже два тижні в санаторії.
Перед очима в мене потемніло.
Я різкіше штовхнула двері й увійшла до передпокою. Дмитро стояв біля кухонного столу. Поруч із ним була висока темноволоса жінка років тридцяти п’яти, у домашньому халаті.
Він зблід.
— Оксано… ти тут?
Я мовчала. Софія притиснулася до мене всім тілом.
— Тату? — тихенько покликала вона.
Жінка неквапом зняла з гачка рушник, ніби ми всі грали в якійсь дешевій мелодрамі.
— То ось ти яка, — промовила вона з холодною посмішкою. — Виходить, це і є твоя «тимчасова проблема»?
Дмитро схопився руками за голову.
— Усе не так, як здається…
І раптом усередині мене стало дивно спокійно.
— Де Валентина Сергіївна? — рівним голосом запитала я.
Він опустив погляд.
— У реабілітаційному центрі. Було загострення, але зараз стан стабільний.
— Навіщо ти збрехав?
— Я… не знав, як тобі сказати.
— А це хто? — я кивнула в бік жінки.
— Олена, — відповіла вона замість нього. — Ми знайомі вже рік.
Рік.
Я не закричала. Не розридалася. Просто підхопила Софію на руки.
— Ти поїхав не до матері, — сказала я. — Ти поїхав до неї.
Дмитро зробив крок у мій бік.
— Оксано, зачекай. Усе складно. Я заплутався. Ти постійно на роботі, завжди виснажена, ми давно стали чужими…
Я гірко всміхнулася.
— І ти вирішив не ставати чужим, завівши іншу жінку та залишивши семирічну доньку без жодного пояснення?
Олена схрестила руки на грудях.
— Він збирався тобі все розповісти. Просто не міг підібрати момент.
— Авжеж, — тихо сказала я. — Надзвичайно шляхетно.
Софія тремтіла в мене на руках, ховаючи обличчя біля мого плеча.