— Що означає — твоя квартира не підлягає поділу? Я після весілля розраховував на свою частку… — невдоволено кинув чоловік, говорячи про житло, яке належало мені ще до нашого шлюбу.
Для Олени повістка до суду у справі про розірвання шлюбу не стала громом серед ясного неба. Останній рік їхнього життя з Тарасом був схожий на повільне, болісне згасання. Його постійні затримки на роботі, холод у голосі, погляд, що ніби весь час ковзав повз неї, — усе це давно не залишало місця для ілюзій. А місяць тому він просто повернувся додому, мовчки поскладав свої речі й повідомив, що «зустрів іншу» і що «так буде чесніше». Чесніше. Дивне слово для зради.
Вона не благала його залишитися. Усередині боліло глухо й тягуче, наче давня травма нагадала про себе, але поруч із цим болем жило й полегшення. Більше не треба було вдавати, що все можна врятувати, витягувати з нього розмови, шукати в собі провину там, де її не було. Крапку було поставлено.
Олена мешкала у власній квартирі — просторій, світлій двокімнатній, яку отримала у спадок від батьків задовго до знайомства з Тарасом. Це житло завжди було її фортецею, тихою пристанню, а після його відходу воно знову почало ставати тільки її простором. Вона взялася за те, що роками відкладала: переклеїла шпалери в спальні, придбала нове крісло, про яке давно мріяла. Крок за кроком вона ніби збирала себе наново.
За тиждень після отримання судової повістки Тарас зателефонував. Говорив сухо, майже службово.
— Привіт, Олено. Нам треба зустрітися й обговорити, як ділитимемо майно. Без адвокатів, щоб не витрачати зайвих грошей.
Вона погодилася. Їй хотілося вірити, що вони зможуть розійтися спокійно, по-людськи.
Зустрілися в кав’ярні. Тарас прийшов із текою під пахвою, наче збирався не на розмову з колишньою дружиною, а на ділові переговори.
— Отже, — почав він, розгортаючи папери. — Щодо спільного майна. Автомобіль лишається мені, бо я ним користуюся. Гараж можеш забрати ти, ми його оцінимо й віднімемо відповідну суму від моєї частки. Дача…
Про десять років їхнього шлюбу він говорив так, ніби зачитував акт ліквідації збанкрутілого підприємства. У Олени стислося серце, та вона змусила себе триматися рівно.
— І, звичайно, квартира, — нарешті перейшов він до головного.
— А що з квартирою? — спокійно запитала вона.
— Поділимо, як належить за законом.
— Тарасе, ця квартира була моєю ще до шлюбу. Вона не є спільно нажитим майном і поділу не підлягає. Саме так це визначає закон.
Він підвів на неї очі. У його погляді не було ні сорому, ні розгубленості — лише холодне, уперте невдоволення.
— Тобто як це — не підлягає поділу? — щиро обурився він. — Я після весілля розраховував на частку!
Олена дивилася на нього приголомшено. «Розраховував». Виходить, він усе прорахував ще тоді, коли вони ставили підписи в РАЦСі.
— І на яку саме частку ти розраховував, Тарасе? — запитала вона настільки рівно, наскільки змогла.
— На половину, звісно! — він почав заводитися. — Я прожив у цій квартирі десять років! Платив комунальні послуги! Міняв лампочки, лагодив кран! Я вклав туди свій час, свої сили, частину життя! На твою думку, це нічого не варте?
— На мою думку, це називається «жити в шлюбі», — відрізала Олена. — Я теж готувала, прала, прибирала. Може, мені виставити тобі рахунок за побутове обслуговування?
— Не перекручуй! — Тарас ударив долонею по столу. — Це зовсім інше! Я чоловік, я вкладався в основне майно! Я був певен, що при розлученні ми, як нормальні цивілізовані люди, продамо квартиру й поділимо виручене.