— …гроші. Оце й було б по-людськи!
«По-людськи». Він, чоловік, який пішов від неї до іншої, тепер мав нахабство говорити про справедливість.
— Справедливо, Тарасе, — це так, як визначено законом, — її голос став рівним і крижаним. — А закон каже дуже чітко: жодних прав на моє житло ти не маєш.
— Та плював я на твій закон! — у його інтонації прорізалася майже істерична різкість. — Є ще совість! Є нормальні людські правила! Я не збираюся піти з однією валізою! Не для того я витратив на тебе десять років свого життя!
Здається, він навіть не усвідомив, що саме вирвалося в нього з рота. Зате Олена почула. «Витратив». Ніби вона була невдалою інвестицією, яка не принесла прибутку.
— Тобто, на твою думку, я маю виплатити тобі щось на кшталт вихідної допомоги? Компенсацію за те, що ти певний час був моїм чоловіком?
— Називай як хочеш! — він уже майже зривався на крик, бо зрозумів: його план розсипається просто на очах. — Але з порожніми руками я не піду! Подам до суду! Доведу, що робив невіддільні поліпшення! І свідків знайду!
Олена дивилася на нього мовчки. Перед нею стояв чужий чоловік — розлючений, крикливий, сповнений злості й дріб’язкової жадібності. І раптом біль від його зради зник. Не було вже тієї гострої рани, що колись розривала її зсередини. Залишилися лише відраза… і полегшення. Таке глибоке, всеохопне полегшення від усвідомлення, що ця людина більше не матиме місця в її житті.
Вона спокійно підвелася, поклала на стіл гроші за каву й рушила до виходу.
— Ти куди?! Ми ще нічого не вирішили! — гукнув він їй услід.
Олена зупинилася на мить, але навіть не обернулася.
— Ми все вирішили, Тарасе. Ще рік тому. Тоді, коли ти вирішив, що з іншою жінкою твоє життя буде кращим. Тож тепер, будь ласка, будь послідовним у власному виборі. Ти пішов. От і йди до кінця. І свої «підрахунки» забери із собою.
Вона вийшла надвір. Дощ дрібно стукав по тротуару, але Олені здалося, ніби вона нарешті вибралася із задушливого, прокуреного приміщення на свіже повітря. Вона розуміла: Тарас справді може подати позов. Попереду, найімовірніше, будуть бруд, нерви, адвокати й витрати. Та водночас вона знала й інше: вона вистоїть. Бо на її боці був не тільки закон. На її боці була правда.
Вийшовши з кав’ярні на мокру вулицю, напоєну запахом дощу, Олена не пішла додому. Вона звернула в тихий невеликий парк, опустилася на вологу лавку й лише тоді дозволила собі по-справжньому вдихнути. Повітря входило в легені важко, ніби вона щойно виринула після довгого, задушливого занурення.
Вона не плакала. Період сліз залишився позаду ще рік тому, коли Тарас зібрав речі й пішов. Тепер у ній жило інше почуття — холодна, майже фізична зневага, змішана з гірким і запізнілим прозрінням. Раптом усі десять років їхнього шлюбу постали перед нею в новому, безжальному світлі. Вона зрозуміла: його зрада почалася не тоді, коли з’явилася інша жінка. Вона була вплетена в саму тканину їхнього подружнього життя від першого дня.
Для нього вона ніколи не була рівною партнеркою. Вона була проєктом. Вкладенням. Тарас, наче розважливий інвестор, давав рівно стільки, скільки потрібно, аби її «ринкова цінність» не падала: компліменти, квіти, рідкісні крихти уваги. А вона, засліплена любов’ю й вдячністю за те, що «такий чоловік» обрав саме її, «просту дівчину», віддавала все: сили, підтримку, захоплення. І свою дошлюбну квартиру теж — ту саму, яку з радістю перетворювала на «їхній спільний дім». Вона не бачила, що для нього це був не сімейний прихисток, а зручний офіс зі спальнею та безплатним обслуговуванням.