— Олено, я тут усе обміркував і дійшов висновку: моя зарплата — це мої особисті гроші. Я їх заробляю, отже, маю повне право витрачати так, як сам вирішу. На свої бажання, на машину, на допомогу мамі. А на життя вистачить твоєї платні. Ти ж у нас майстриня економити: он як спритно акції в супермаркетах вишукуєш. Тож тобі й керувати сімейним бюджетом.
Я й далі терла губкою стару жирну пляму на кахлі над плитою. Натискала так люто, що під гумовими рукавичками вже нили нігті, а від плитки йшов різкий, неприємний скрегіт. Ганчірка ковзала туди-сюди, але я навіть не озирнулася. У повітрі стояв їдкий запах мийного засобу, змішаний із духом підгорілої підливи: Дмитро знову забув вимкнути конфорку, коли перекладав гуляш.
— Особисті гроші, кажеш? — повільно видихнула я, не припиняючи шкребти плитку. — Дмитре, тебе зовсім не бентежить, що в нас іпотека на двадцять років, а Марко цього року йде до школи? Підготовка, форма, зошити, підручники… Ти взагалі уявляєш, скільки нині коштує нормальна їжа, якщо не годуватися самими макаронами?
— Ой, тільки не починай, — Дмитро пройшов повз мене, важко гупаючи п’ятами по ламінату. — У тебе вічно з усього трагедія. Я ж не сказав, що взагалі нічого не дам. Якщо стане зовсім туго — попросиш, я подумаю. Але основні витрати тепер на тобі. Ти ж у нас така правильна, за справедливість завжди виступаєш. От і покажи дива бухгалтерії.
Він всівся за стіл і увімкнув телевізор так голосно, ніби хотів заглушити не лише мої слова, а й сам факт нашої розмови. На екрані йшло якесь безглузде шоу, де люди перекрикували одне одного, і цей вереск впивався мені у скроні не гірше за сусідський перфоратор. Сусіди згори, до речі, теж не відставали: їхній ремонт тягнувся вже другий рік, і рівне гудіння дриля за стіною давно стало звичним тлом нашого сімейного життя, яке тихо тріщало по швах.
Я витерла руки об фартух і нарешті повернулася до чоловіка. Дмитро сидів у своїй улюбленій розтягнутій майці, колупався зубочисткою в зубах і всім виглядом демонстрував: рішення ухвалене, обговоренню не підлягає. Колись він був моїм лагідним Дмитриком, який обіцяв заради мене гори звернути. А тепер переді мною сидів Дмитро — людина, переконана, що раз він «голова родини», то його потреби мають бути першими, а мої… мої якось самі собою відсунуться.
— Дмитре, ти це серйозно? — я сперлася на мийку й відчула крізь домашню футболку холод металу. — Моя зарплата — сімдесят тисяч гривень. Тридцять п’ять із них одразу йдуть на іпотеку. Лишається ще тридцять п’ять. На трьох. Це приблизно по десять тисяч на людину на місяць. Ти пропонуєш нам харчуватися на триста гривень на день, ще й разом із Марком?
— Та люди й на менше живуть, — він навіть голови не повернув. — Купуй крупи, сезонні овочі. М’ясо в таких кількостях, між іншим, шкідливе, я читав. Коротше, Олено, не завантажуй мене. Я завтра їду дивитися нові диски на машину, мені гроші потрібні.
Саме тоді до мене дійшло: у його голові все вже давно розкладено по поличках. План складений, ролі роздані. А мені в цій схемі відвели місце безкоштовного додатка, який має забезпечувати комфорт великому чоловікові й мовчки тягнути на собі все інше.