— Якщо не збираєтеся підтримати Софію, тоді до кінця місяця звільняйте квартиру, — промовила Наталія Михайлівна таким рівним тоном, ніби попросила подати їй цукорницю.
Оксана не відразу вловила, що саме почула. На столі лишалися чашки з уже прохололим чаєм, тарілка з ватрушками й маленька вазочка з варенням. У сусідній кімнаті шестирічна Марія примостилася на дивані й розмальовувала паперову ляльку, яку сама вирізала зі старого журналу.
Дмитро застиг, так і не донісши ложку до рота.
— Мамо, ти це серйозно?
— А що тебе дивує? — Наталія Михайлівна акуратно поправила серветку біля тарілки. — Шість років мешкаєте в моїй квартирі, платите тільки за комунальні послуги. А як рідній сестрі треба допомогти — у вас одразу грошей нема. Тоді й ображатися нічого. Житло моє, і вирішувати щодо нього буду я.
Оксана перевела погляд на чоловіка. У Дмитра був такий вигляд, наче його щойно вдарили чимось важким і тупим. У подібних розмовах він завжди реагував із затримкою. Не через те, що погано розумів. Просто до останнього вірив: близькі люди не вимовлять уголос того, що давно тримають у голові.
Оксана ж усе збагнула миттєво.
Цієї розмови вона чекала ще від середи, коли Наталія Михайлівна зателефонувала й надто бадьорим голосом сказала:
— У суботу приїжджайте всі разом. Посидимо, по-родинному одну справу обговоримо. Я Марійці млинців напечу.
Коли свекруха вживала слово «по-родинному», це ніколи не означало просто чай, млинці й теплу бесіду. Зазвичай це свідчило про інше: рішення вже ухвалене, ролі давно роздані, а від решти очікують лише слухняного кивка в потрібний момент.
До заміського будинку їхали майже без слів.
Марія на задньому сидінні щебетала про садочок, про подружку Юлію, яка найкраще за всіх малює метеликів, і про пісеньку, яку вони зараз розучують.
Дмитро кивав, але відповідав невлад. Оксана дивилася крізь вікно й думала про суму на їхньому рахунку — один мільйон двісті сорок тисяч гривень. Три роки без відпустки. Три роки без раптових покупок. Три роки з таблицями витрат, постійним відсіканням усього зайвого й фразами: «давай не тепер, трохи пізніше».
Це були не просто заощадження. Це був перший внесок за їхню власну квартиру.
Наталія Михайлівна майже весь рік жила за містом.
Будинок мався добротний: утеплений, із газовим котлом, невеликою лазнею та двома теплицями. А двокімнатну квартиру в місті вона шість років тому, як сама казала, «віддала молодим».
Саме так вона пояснювала це сусідам і родичам. Тільки Оксана з першого дня чітко бачила різницю між «віддала» і «дозволила пожити». За документами власницею квартири залишалася Наталія Михайлівна. І ніхто інший.
Під час обіду свекруха спершу розпитувала онуку про заняття, потім довго нарікала на ціни в магазинах, а вже після цього непомітно перевела розмову на молодшу доньку.
— Софія в мене розумниця, — сказала вона з тією особливою гордістю, яку Оксана чула вже не перший рік. — Руки золоті. Шиє так, що від фабричної речі не відрізниш. Їй би власну справу відкрити, а не працювати на чужих людей за копійки.
Софія сиділа поруч — тоненька, дзвінка, з новою стрижкою та манікюром кольору топленого молока. Їй було двадцять шість. За останні п’ять років вона то влаштовувалася в салон штор, то звільнялася, то брала замовлення на дитячі сукні, то кидала, бо, як пояснювала, «клієнти вимотують до останньої нитки».
Тепер, як з’ясувалося, у неї з’явилася чергова мрія.
— Я знайшла приміщення біля ринку, — пожвавилася Софія. — Невелике, зате місце прохідне. Хочу відкрити ательє з ремонту та підгонки одягу.