Ще — пошиття штор. Софія говорила впевнено, ніби вже бачила чергу клієнтів під дверима. Мовляв, зараз це справді потрібно: люди рідше купують нові речі, зате частіше переробляють те, що мають.
Оксана слухала, не перебиваючи. Сама ідея не здавалася їй безглуздою. Штани й справді підшивають, блискавки міняють, штори вкорочують. Питання було не в задумі, а в тому, хто оплатить цей старт.
— Скільки треба? — нарешті спитав Дмитро.
Наталія Михайлівна аж випросталася, наче саме ці слова й чекала весь вечір.
— Шістсот тисяч. Швейні машинки, оверлок, робочий стіл, вивіска, оренда за два місяці наперед, різні дрібниці. Для вас це не непідйомна сума. Ви ж відклали гроші.
Оксана повільно опустила чашку на стіл.
— А звідки вам відомо, скільки саме ми відклали?
Свекруха глянула не на неї, а на сина.
— Дмитро казав. І що тут такого? Від матері тепер теж треба все приховувати?
Оксана перевела погляд на чоловіка. Той ніяково відвернувся.
— Я не думав, що це стане темою розмови, — промовив він тихо. — Просто сказав, що ми збираємо.
— І суму теж назвав, — так само тихо відповіла Оксана.
Софія демонстративно закотила очі.
— Боже, ну можна без цього? Я ж не назавжди прошу. Поверну. Не завтра, зрозуміло, але частинами. Ми ж родина чи ні?
— Родина, — кивнула Оксана. — Саме тому я й питаю. Софіє, ти рахувала точку беззбитковості?
— Що-що?
— Скільки замовлень на місяць тобі потрібно, щоб хоча б оренду покрити? Не заробити, а просто не піти в мінус.
Софія на мить замовкла.
— Ну… приблизно уявляю.
— Приблизно — це не розрахунок. Оренда скільки?
— П’ятдесят дві тисячі. Але там місце хороше.
— І ще завдаток за місяць?
— Так.
— Плюс ремонт, електрика, матеріали, касовий апарат. Якщо ти плануєш брати другу швачку, самозайнятість уже не підійде, треба оформлювати ФОП. Податки, внески, звітність — це теж рахувала?
— Оксано, ну ти як завжди, — скривилася Софія. — З тобою неможливо нормально щось обговорити. У тебе одразу якісь жахи й проблеми.
— Це не жахи. Це цифри. Шістсот тисяч — не дріб’язок на серветки.
Наталія Михайлівна важко видихнула.
— Досить влаштовувати дівчинці допит. Ми не в банку. Від вас потрібна допомога, а не перевірка з калькулятором.
— Допомагати можна по-різному, — спокійно сказала Оксана. — Можна скласти бізнес-план, переглянути договір оренди, пояснити, як працюють податки. Але віддати половину наших заощаджень у справу, яку ніхто нормально не прорахував, ми не можемо.
— Не можете? — перепитала свекруха. — Чи не хочете?
Дмитро провів долонею по лобі.
— Мамо, сума справді велика. Нам треба подумати.
— Про що тут думати? — голос Наталії Михайлівни став різкішим. — Я вас шість років у своїй квартирі тримаю. Шість років! Якби орендували, уже б мільйони віддали чужим людям. А ви за цей час собі подушку безпеки назбирали й тепер ще носом крутите.
— Ми не крутимо носом, — стримано відповів Дмитро. — Ми відкладаємо на власне житло.
— На власне? — свекруха криво всміхнулася. — То ви й так у житлі живете. Чи моя квартира вам уже недостатньо добра?
Саме тоді Оксана сказала те, що давно носила в собі й досі стримувала.
— Наталіє Михайлівно, ми живемо не у власному житлі. Ми живемо у вашій квартирі. І сьогодні ви це дуже чітко дали нам зрозуміти.
За столом запала тиша.
А потім свекруха вимовила ту саму фразу, після якої все змінилося:
— Якщо Софії допомагати не збираєтеся, тоді до кінця місяця звільніть квартиру.
Кілька секунд — і повітря ніби стало іншим.
Першою з-за столу підвелася Оксана.
— Добре, — сказала вона рівним голосом. — Ми з’їдемо.
Наталія Михайлівна розгублено кліпнула.
— Я ж не сказала, що сьогодні.
— Ви маєте рацію, — відповіла Оксана. — Квартира ваша. Отже, і нам час жити за власними правилами.