— усе копирсається, — докінчила Людмила Іванівна й невдоволено поправила капелюх, який трохи з’їхав набік. — Я ж тобі казала, Олександре: треба було їхати без неї. Залишили б їй путівку на наступний рік, а самі нормально відпочили б. Мені б якраз суглоби прогріти.
— Мамо, досить уже, — скривився Олександр. — Ми й так ледве все владнали.
Саме тоді поміж людьми майнула знайома куртка. Оксана наближалася впевнено, не поспішаючи й не ховаючи очей. Поруч із нею дріботів Марко, кумедно переставляючи ноги й тягнучи за собою дитячу валізку у формі пінгвіна.
Олександр розгублено кліпнув. Усмішка на його обличчі ніби примерзла.
— Оксано? — видихнув він. — А він що тут робить?
Вона зупинилася за крок від чоловіка. На її обличчі не було ні злості, ні сліз — лише спокійна, майже холодна зібраність.
— Як що? Летить до моря.
Олександр метнув погляд у бік стійки реєстрації номер сорок два. Черга вже оживилася, кілька людей почали відверто прислухатися.
— Оксано, ти при своєму розумі?
Він різко нахилився до неї й заговорив тихим, напруженим шепотом:
— Ми ж учора все обговорили! Його немає в квитках! Я тобі пояснював: ми маму внесли в бронювання. Нас просто не пропустять!
Людмила Іванівна, насупившись, насунулася на невістку так, ніби збиралася взяти її штурмом.
— Оксаночко, це вже взагалі ні в які рамки не лізе. Навіщо ти дитині нерви псуєш? Притягла хлопця в аеропорт, щоб зараз розвернутися й поїхати назад? Віддай документи Олександрові й відправ малого додому на таксі.
Марко перелякано притиснувся до материної ноги.
— Я на таксі нікуди не поїду, — тихо, але вперто промовив він.
Оксана міцніше стиснула його долоню.
— Пані, можна вас? — раптом вигукнув Олександр.
Не витримавши, він рвонув до стійки реєстрації, по дорозі відтіснивши чоловіка з наплічником.
— Перевірте нашу бронь, будь ласка! Іванов Олександр, Іванова Оксана й Іванова Людмила!
Працівниця в фірмовій хустці без жодної емоції подивилася на екран і швидко застукала пальцями по клавіатурі.
— Так, бачу. Троє пасажирів. Ваші паспорти, будь ласка.
Олександр із переможним виглядом обернувся до дружини.
— Чула? Троє пасажирів. Оксано, не влаштовуй цирк. Давай документи, ми людей затримуємо.
— Ти маєш рацію, Олександре, — спокійно сказала вона й дістала зі своєї кишені паспорт. — Пасажирів справді троє.
Після цього Оксана зробила крок назад.
— Тільки я з вами не лечу.
Рука Олександра, простягнута по документи, зависла в повітрі.
— Тобто як це — не летиш?
— Саме так, як чуєш.
Оксана витягла з рюкзака два роздруковані маршрутні документи й показала їх чоловікові.
— Добре, що три тижні тому я випадково зазирнула у твій ноутбук. Поки ти готував свої “сюрпризи”, я теж не сиділа склавши руки. З нашого накопичувального рахунку я зняла рівно свою половину. І ще додала відпускні. На двох якраз вистачило.
Вона легенько струснула паперами.
— Ми з Марком летимо на інший морський курорт. Із третього термінала. Наш рейс за дві години.
Людмила Іванівна завмерла, наче не одразу зрозуміла почуте.