— А чому це ви прийшли саме до мене? У вас же є обожнювана донечка, якій ви цілу квартиру віддали!
Маричка стояла в передпокої, міцно схрестивши руки на грудях. На свекруху вона дивилася холодно, без найменшої усмішки. Галина Петрівна, невисока виснажена жінка з тонкими стиснутими губами, переступила поріг і опустила на підлогу стару картату валізу. Від неї тягнуло нафталіном і аптечними ліками. Остап, Мариччин чоловік, ніяково тупцяв поруч і не знав, куди подіти очі.
Галина Петрівна випросталася настільки, наскільки дозволяла хвора спина, і з викликом глянула на невістку.
— Златі тепер не до мене, у неї ремонт. А ви тут удвох у двокімнатній квартирі живете. Невже для матері чоловіка навіть куточка не знайдеться?
— Куточка? — Маричка криво всміхнулася. — Ви свою трикімнатну на проспекті Перемоги доньці подарували. От нехай вона вам той куточок і виділяє. У нас, між іншим, спальня та вітальня, поєднана з кухнею. Де саме ви плануєте розміститися? На розкладачці між телевізором і холодильником?
Остап тихо кахикнув.
— Маричко, годі вже. Мама поживе трохи. Лише поки у Злати триває ремонт.
— Трохи? — Маричка різко повернулася до чоловіка. — Ти сам у це віриш? Злата виставила її за двері одразу після оформлення документів. Ти чудово розумієш, як усе буде далі. Спершу ремонт, потім у неї з’являться якісь проблеми, далі вона знайде чоловіка, якому літня мати заважатиме. І твоя мама залишиться в нас. Назавжди.
Галина Петрівна ображено сплеснула руками.
— Яка ж ти безсердечна! Остапе, скажи їй хоч ти! Я тебе виростила, ночами не спала, останнє віддавала!
— Останнє ви віддали Златі, — жорстко відповіла Маричка. — Та не останнє, а все. Усю квартиру. А нас з Остапом ви ніколи за людей не мали. Він вам хто? Син? Чи просто якийсь родич для годиться?
Остап важко зітхнув. Ця сварка виснажила його ще до того, як по-справжньому почалася. Йому було прикро і за себе, і за дружину, але перечити матері він так і не навчився. Вона завжди натискала на почуття обов’язку, і він щоразу здавався. Злата ж у родині з дитинства була улюбленицею. Їй сходило з рук усе: прогули в інституті, розбита батькова машина, невдалі шлюби й нескінченні примхи. Остап ріс іншим — тихим, слухняним, зручним. Закінчив технікум, пішов працювати, разом із Маричкою взяв квартиру в кредит. І тепер стояв між двома жінками, які були йому не чужі, не наважуючись обрати чийсь бік.
— Остапчику, — Галина Петрівна раптом заговорила жалібно й тихо. — У мене тиск підскочив. Дай хоч сісти після дороги.
Остап підняв валізу й відсунув її до стіни в передпокої. Маричка з місця не зрушила.
— Нехай іде на кухню. Я зроблю чай. Але спершу хочу почути правду: ви квартиру продали чи подарували?
Галина Петрівна зняла взуття, дістала з пакета власні капці й, тримаючись за синову руку, повільно пройшла на кухню. Сіла за стіл, поклала перед собою сухі вузлуваті руки.
— Подарувала, — майже пошепки зізналася вона. — Злата казала, що я житиму в кімнаті, яка виходить у тихий двір. Обіцяла доглядати мене. А щойно я підписала папери, вона змінила замки. Сказала, що їй потрібен особистий простір. Що я заважаю її приватному життю.
Маричка розлила чай у три кухлі. Пальці в неї ледь помітно тремтіли, проте голос залишався рівним.
— І після такої зради ви хочете, щоб ми вас прихистили? Ви ж нас ні в що не ставили. На новосілля до Злати не покликали. Остапові на день народження телефонуєте раз на пів року, та й то лише тоді, коли вам щось треба.
— Маричко, — втрутився Остап, — мамі й без того нелегко.
— Мені теж нелегко, Остапе. Мені боляче дивитися, як твоя мати витирає ноги об твою гідність. Ти працюєш на двох роботах, щоб ми могли платити кредит. А твоя сестра отримала житло просто так. І тепер твоя мати сидить на нашій кухні й удає, ніби все це абсолютно нормально.
Галина Петрівна знову стиснула губи.
— Остап — чоловік. Він має забезпечувати сім’ю. А Златочка в нас ніжна, творча душа. Їй у житті важко.
— Творча душа, — гірко повторила Маричка. — Вона за все життя й дня нормально не працювала. Спочатку жила за ваш рахунок, тепер житиме у вашій же квартирі. А ми, виходить, маємо тулитися з вами на тридцяти квадратних метрах.
Остап надто різко поставив кухоль на стіл. Чай хлюпнув через край.
— Досить! Мама залишиться. Я так вирішив.
Маричка довго дивилася на нього, не кліпаючи.
— Ти вирішив? А моя думка тут узагалі когось цікавить?
— А куди їй іти? На вулицю?
— Нехай іде до тієї, кому подарувала квартиру. Нехай вимагає свою кімнату. Якщо в договорі дарування не було умов щодо зняття з реєстрації, вона має право там проживати. Вона досі зареєстрована в тій квартирі?
Галина Петрівна почервоніла й опустила очі.
— Ні. Злата попросила мене виписатися заздалегідь. Сказала, що так легше буде оформити субсидію.
— Боже мій, — Маричка прикрила обличчя долонями. — Ви навіть з реєстрації знялися. Ви хоч трохи думали, що робите? Злата просто викинула вас, як стару тумбочку, а тепер ви вимагаєте, щоб ми вас підібрали.
Остап підвівся з-за столу.
— Я не здатен виставити матір на вулицю. Навіть якщо вона вчинила нерозумно. Вона моя мама.
— Твоя мама, — Маричка теж піднялася. — Гаразд. Нехай залишається. Але запам’ятайте, Галино Петрівно: я терпітиму вас тут тільки з поваги до вашого сина. Господарювати в цій квартирі ви не будете. Це наше житло. Ми з Остапом купили його до шлюбу, але виплачуємо разом. Тут ви гостя. Тож і поводьтеся, будь ласка, як гостя.
Галина Петрівна знову скривила губи, проте промовчала. Вона повільно підвелася й рушила до вітальні. Маричка почула, як жалібно скрипнув диван, а свекруха, важко зітхнувши, почала вмощуватися на новому для себе місці.