Остап підійшов до Марички й мовчки обійняв її за плечі.
— Дякую, — ледь чутно промовив він.
— Не треба мені дякувати, — так само тихо відповіла вона. — Я роблю це не для неї. А для тебе.
Тієї ночі сон до Марички не йшов. Вона лежала в темряві, прислухалася до рівного дихання чоловіка й раз у раз прокручувала в голові вечірню розмову. Слова свекрухи, її жалісливий тон, раптова покірність — усе це не давало спокою. Щось у цій історії не сходилося. Галина Петрівна надто швидко прийняла чужі правила. Надто покірно перебралася на диван. Надто спокійно проковтнула приниження. Жінка з таким характером, яка звикла всіх повчати й керувати чужим життям, не мала здатися без жодної спроби опору.
Маричка обережно підвелася, накинула халат і вийшла з кімнати. У коридорі тьмяно світив нічник. Біля валізи свекрухи стояла її сумка. Маричка чудово розуміла: порпатися в чужих речах — низько й неправильно. Але внутрішній голос уперто нашіптував, що саме там прихована відповідь.
Вона присіла навпочіпки й тихо розстебнула блискавку. Усередині лежали гаманець, носовичок, упаковки з ліками та кілька складених паперів. Маричка дістала один аркуш і розгорнула. Це виявилася копія договору дарування. Вона швидко пробігла очима рядки — і раптом завмерла.
У розділі про зобов’язання обдарованої особи було зазначено, що та зобов’язується забезпечити дарувальниці право довічного проживання у відчуженому житлі. Нижче стояв підпис Злати. Маричка перевернула аркуш. На звороті від руки було дописано: дарувальниця добровільно відмовляється від цього права й претензій не має. Під приміткою стояв підпис Галини Петрівни.
Та підпис виглядав дивно. Літери стрибали, лінії тремтіли й обривалися, ніби старечу руку або примушували вести по паперу, або вона підписувала тоді, коли не мала сили чинити спротив.
Маричка важко ковтнула. Тепер усе виглядало зовсім інакше. Галина Петрівна не просто віддала квартиру доньці. Вона ще й відмовилася від права жити там до кінця життя. Добровільно? Дуже сумнівно. Злата провернула все набагато хитріше, ніж здавалося на перший погляд. А свекруха, очевидно, розуміла, що назад дороги майже немає. Але чому вона не сказала про це синові? Чому сховала папери?
З кімнати долинув ледь помітний шурхіт. Маричка поспіхом склала документи, повернула їх до сумки й безшумно зачинила блискавку. Потім повернулася до спальні. Остап спав. Вона лягла поруч і втупилася в стелю.
Думки роїлися безладно. Якщо Галина Петрівна приховала договір, значить, їй соромно. Або вона має якийсь власний задум. А може, просто не хоче, щоб син побачив, наскільки безглуздо вона повірила доньці.
Та головне Маричка вже зрозуміла: тепер у неї з’явився вагомий козир. І нехтувати ним вона не збиралася.
Наступного дня, коли Остап пішов на роботу, Маричка вирішила поговорити зі свекрухою без посередників. Галина Петрівна сиділа на дивані й перебирала старі фотографії, які привезла із собою. Маричка сіла навпроти.
— Галино Петрівно, я бачила ваш договір дарування.
Свекруха здригнулася й різко підвела очі.
— Ти копирсалася в моїй сумці?
— Так. І не шкодую. У договорі написано, що ви мали право довічно проживати в тій квартирі. А потім на звороті відмовилися від цього права. Чому?
Обличчя Галини Петрівни зблідло.
— Це тебе не стосується.
— Стосується. Ви тепер живете в нашій квартирі, тож я маю знати, з чим ми маємо справу. Ви відмовилися від права мешкати в доньки. Навіщо? Вона вас змусила?
Свекруха довго мовчала, стискаючи в руках фотографію. Потім важко зітхнула.
— Златочка сказала, що це лише формальність. Мовляв, я й так житиму з нею, а папір потрібен, щоб квартира була “чиста”, якщо доведеться її продавати. Я підписала. Я не думала, що вона мене обдурить.
— Вона ваша донька. Як можна було не припустити такого?
— Вона моя дитина, — голос Галини Петрівни затремтів. — Я вірила їй більше, ніж собі.
Маричка похитала головою.
— І що далі? Ви збиралися мовчати? Жити в нас і вдавати, ніби нічого страшного не сталося?
— А що мені робити? — свекруха раптом підвищила голос. — До суду йти? Забирати квартиру назад? Златочка ж пропаде! У неї кредити, плани, вона не витримає!
— А ви витримаєте? — Маричка нахилилася вперед. — Ви лишилися без житла, без грошей, без нормальної реєстрації. У вас пенсія, мабуть, десять тисяч гривень. Ви все життя тягнули доньку, а вона викинула вас, наче стару непотрібну річ. І ви все одно її захищаєте?
Галина Петрівна затулила обличчя долонями.
— Я не вмію інакше. Я завжди любила її більше. Остап сильний, він сам упорається. А Златочка слабенька, їй завжди потрібна допомога.
Маричка підвелася.
— Ви хоч розумієте, як боляче робите синові? Він працює без вихідних, щоб виплачувати квартиру, у якій ви тепер сидите. А його сестра отримала все просто так — лише тому, що ви її жалієте. І після цього ви ще знаходите для неї виправдання.
Свекруха не відповіла. Вона відвернулася до вікна й замовкла. Маричка зрозуміла: розмова зайшла в глухий кут.
Вона взяла телефон і вийшла на кухню. Пальці самі набрали номер Злати. Один гудок, другий, третій.
— Алло, — пролунало в слухавці роздратовано.
— Злато, це Маричка. Твоя мати в нас. І нам треба поговорити.
— Про що? — голос зовиці став холодним. — Про те, що вона не впоралася з елементарним? Я дала їй квартиру, зробила ремонт, а вона раптом не захотіла зі мною жити.
— Не захотіла? — Маричка сухо всміхнулася. — Ти змінила замки. Ти підсунула їй відмову від права проживання. Ти просто виставила власну матір за двері.
— Це наші сімейні справи. Не лізь.
— Уже влізла. І знаєш що? Твоя мати може подати до суду. Вона має шанс визнати угоду недійсною, якщо доведе, що підписувала документи під впливом обману. А докази в нас є.
На тому кінці запала тиша. Потім Злата коротко засміялася.
— Нехай спробує. Вона проти мене не піде. Я її донька. Вона мене любить.
— Побачимо, — відповіла Маричка й завершила дзвінок.
Увечері Остап повернувся додому, і вигляд у нього був виснажений.