Під очима в нього темніли втомлені кола. Маричка зустріла його в коридорі й мовчки взяла за долоню.
— Нам треба поговорити. Серйозно. І без твоєї мами.
Вони вийшли на сходовий майданчик. Маричка причинила двері й лише тоді заговорила:
— Остапе, твоя мати не просто переписала квартиру. Вона ще й підписала відмову від права довічно там проживати. Злата обдурила її від початку до кінця. І тепер у нас є підстави звертатися до суду.
Остап важко сперся плечем об стіну.
— Який суд, Маричко? Мама на це не піде. Вона над Златою труситься, наче над кришталевою вазою.
— А ти? Тебе влаштовує жити з матір’ю в одній кімнаті й далі тягнути іпотеку за двох? Тобі нормально, що твоя сестра влаштувала собі життя за твій рахунок?
Він не відповів.
— Я не хочу воювати із сестрою, — нарешті тихо сказав Остап. — Ми ж рідні люди.
— Рідні? — гірко перепитала Маричка. — Твоя мати опинилася в нас, бо рідна донька виставила її після того, як отримала дарчу. Це не родина, Остапе. Це хижачка, яка поживилася власною матір’ю. І якщо ми проковтнемо це мовчки, наступними будемо ми.
Остап дивився собі під ноги. Маричка бачила, як боляче йому це чути, тому підійшла ближче й уже м’якше додала:
— Я не прошу тебе мститися. Я хочу справедливості. Ти сам казав, що тебе фактично позбавили спадку. Батько залишав квартиру вам обом. Твоя частка мала бути твоєю.
Остап підвів очі.
— Я розумію. Але мама…
— Твоя мама плутає любов із самопожертвою. Вона готова принижуватися заради Злати. А заради тебе навіть не може визнати, що ти теж маєш право на щось більше, ніж вічно всіх рятувати.
Його пальці стиснулися в кулаки.
— І що ти пропонуєш?
— Поговорити з юристом. Спершу просто дізнатися, які в нас шанси. Якщо можна повернути бодай частину вартості чи частку в квартирі — ми мусимо спробувати. Інакше загрузнемо в цій тісноті, образах і злості.
Після довгої паузи Остап кивнув.
— Добре. Завтра поїдемо.
Наступного ранку вони вже сиділи в кабінеті адвокатки. Жінка років п’ятдесяти, із сивуватим волоссям, зібраним у тугий пучок, уважно переглядала копію договору.
— На папері все оформлено грамотно, — сказала вона, відклавши аркуші. — Але є важливий момент. Якщо ваша мати підтвердить, що підписувала відмову під впливом обману або помилки, можна подавати позов про визнання угоди недійсною. Та майте на увазі: такі справи непрості. Суди неохоче скасовують дарування. Доведеться показати, що донька обіцяла догляд, але фактично його не надала, і що мати не усвідомлювала наслідків підписаного.
— У нас є докази, — одразу сказала Маричка. — Листування, де Злата тисне на матір і погрожує, якщо та не підпише документи. Є сусіди, які бачили, як Галина Петрівна поспіхом виїжджала з квартири.
Адвокатка схвально кивнула.
— Тоді почнемо з досудової претензії. Надішлемо вашій сестрі вимогу повернути майно або виплатити компенсацію. Якщо відмовиться — готуватимемо позов.
Коли Галина Петрівна дізналася, що син і невістка справді вирішили діяти, вона вибухнула гнівом.
— Ви хочете запроторити Златочку за ґрати? — кричала вона, аж голос зривався. — Хочете забрати в неї останнє? Вона ж моя донька! Я краще помру, ніж піду проти неї до суду!
— Ніхто нікого не саджає, — спокійно відповіла Маричка. — Йдеться про повернення майна або компенсацію. Ви підписали відмову, але ж ви навіть не прочитали, що саме там написано. Злата скористалася вашою довірою.
— Не смій так говорити про мою дитину!
Остап став між матір’ю та дружиною.
— Мамо, досить. Я теж твій син. І я також маю право на те, що залишив батько. Ти мовчки забрала в мене це право й віддала все Златі. А тепер я ще маю вдавати, що нічого не сталося?
Галина Петрівна заплакала.
— Ти чоловік, ти мусиш бути сильним. А Златочка сама не впорається.
— Вона не сама, — різко сказала Маричка. — У неї є кавалери, подруги, кредити й нова квартира. А в тебе, Остапе, — я та іпотека. І я не дозволю твоїй сестрі й далі їхати на твоїй шиї.
Сварка набирала обертів. Свекруха погрожувала піти з дому, але йти їй, по суті, було нікуди. Маричка наполягла, щоб адвокатка все одно відправила претензію. Коли Злата отримала листа, вона відразу зателефонувала братові.
— Ти що витворяєш? — верещала вона в слухавку. — Надумав відібрати в мене квартиру? Я твоя сестра! У нас одна кров!
— Ти виставила матір, — холодно відповів Остап. — Обманом змусила її підписати відмову. І жодного разу не спитала, як вона живе. Яка ти мені після цього сестра?
— Я квартиру не віддам. Продам її, і ви не отримаєте нічого.
Маричка вихопила телефон.
— Спробуєш продати — відповідатимеш за шахрайство. Ми вже подали заяву до поліції щодо обману. Свідки в нас є. І ще: нам відомо, що підпис матері на відмові ти підробила. Експертиза це підтвердить.
На іншому кінці запала мертва тиша. А за мить розмова обірвалася короткими гудками.
Минуло кілька днів, і Злата з’явилася біля під’їзду. Цього разу вона не мала свого звичного блиску. Замість дорогої шуби — простий пуховик, обличчя змарніле, погляд нервовий.
— Я хочу поговорити з мамою, — заявила вона.
Маричка стояла у дверях і не відступала.
— Вона не хоче тебе бачити.
— Впусти мене. Я маю право.
— Ти втратила всі права тієї миті, коли викинула її з дому.
Злата спробувала відштовхнути Маричку, але та міцно тримала двері. Саме тоді з ліфта вийшов Остап.
— Що тут коїться?
— Твоя сестра прийшла влаштовувати виставу, — відповіла Маричка.
Остап підійшов до Злати впритул.
— Іди звідси. Поки я сам тебе не виставив.
Злата вчепилася йому в рукав.
— Остапе, пробач! Я була неправа! Я заберу маму назад! Я просто хотіла розв’язати свої проблеми!
— Запізно, — відрізав Остап. — Ти обдурила маму. І мене теж. Я більше не збираюся робити вигляд, ніби в нас нормальна родина.
Злата розридалася.