— обурилася Леся. — Ми ж тільки-но прийшли!
— Я сказав: додому! — Денис різко підвівся. — Забирайтеся з моєї квартири. Негайно!
Галина пробула в матері три дні. За цей час Денис устиг обірвати їй телефон: дзвонив без кінця, надсилав повідомлення, навіть приїжджав до тещі. Але Надія Сергіївна дверей йому не відчинила.
— Галина не хоче тебе бачити, — промовила вона крізь зачинені двері. — Їдь додому, Денисе.
На четвертий день Галина вирішила повернутися до квартири, щоб забрати свої речі. Вона була певна, що Денис у цей час на роботі, та помилилася: він сидів на кухні, ніби чекав на неї.
— Галинко! — він схопився з місця. — Ти повернулася?
— Я по свої речі, — холодно відповіла вона.
Не затримуючись, Галина пройшла до спальні й почала складати одяг у сумку. Денис став у дверях, сперся плечем об одвірок і мовчки стежив за кожним її рухом.
— Галинко, нам треба поговорити…
— Про що саме? — вона навіть не озирнулася. — Про те, як ти принизив мене перед своєю ріднею? Чи про те, як ти розкидаєшся грошима, а я потім маю вигадувати вечерю з порожнього холодильника?
— Я все зрозумів, — тихо сказав він. — Чесно. Я був неправий.
Галина завмерла й повільно повернула до нього голову.
— Був неправий? Денисе, ти не один раз помилився. Ти помиляєшся постійно. Це вже не випадковість, це спосіб життя.
— Я змінюся!
— Ні, — вона сумно похитала головою. — Ти вже обіцяв змінитися, коли купив телевізор замість холодильника. Потім — коли пропив премію з друзями. Потім — коли…
— Досить! — Денис ударив кулаком по дверній рамі. — Скільки можна мені це пригадувати?
— Доки минуле не перестане щодня повторюватися в теперішньому, Денисе. Але воно не перестане. Бо це й було наше життя. Точніше, те, що від нього залишилося.
Вона застебнула сумку й рушила до передпокою. Біля порога на мить зупинилася.
— До речі, учора дзвонив твій брат Максим. Просив вибачення. Сказав, що я мала рацію. І розповів одну цікаву річ.
— Яку ще? — Денис напружився.
— Місяць тому ти позичив у нього десять тисяч гривень. І витратив їх на якісь свої іграшки. А мені сказав, що зарплату затримують.
Обличчя Дениса зблідло.
— Це… ти не так зрозуміла…
— Уже байдуже, Денисе. Живи, як хочеш. Тільки без мене.
Галина тихо зачинила за собою двері.
Минуло два місяці. Вона винайняла невеличку однокімнатну квартиру неподалік від роботи. Розлучення вже було в процесі: Денис не заперечував, ніби нарешті усвідомив, що дороги назад немає.
Та одного вечора на порозі її нового житла несподівано з’явилася Леся.
— Можна зайти? — запитала вона, ніяково переступаючи з ноги на ногу.
Галина мовчки відступила вбік.
— Чаю хочеш? — спитала вона рівним, стриманим голосом.
— Так, дякую, — Леся пройшла на кухню й сіла за стіл. — Галинко, я прийшла просити в тебе пробачення.
Галина здивовано підняла брови.
— За що?
— За все. За те, що лізла не у свою справу. За те, що налаштовувала Дениса проти тебе. За те, що поводилася, як остання негідниця.
— Що з тобою сталося, Лесю? Звідки раптом така відвертість?
Леся опустила очі.
— Орест дізнався про Артема. Не знаю як, але дізнався. Подав на розлучення. І знаєш, що він мені сказав?
— Що?
— Що я отримала саме те, на що заслужила. Що не можна руйнувати чужі сім’ї й сподіватися збудувати на цьому власне щастя.
Галина мовчки налила чай у чашки.
— І це ще не все, — продовжила Леся після паузи. — Денис тепер живе з якоюсь дівчиною. Молодша за нього років на десять. Викачує з нього гроші так, що тільки тримайся. Він уже машину продав, аби купити їй шубу.
— Мені його не шкода, — просто сказала Галина.
— І правильно. Він сам обрав цю дорогу. Так само, як і я свою.
Кілька хвилин вони сиділи мовчки. Потім Леся підвелася.
— Дякую, що вислухала мене. І ще раз: пробач.