— Гаразд, — тихо відповіла Галина й провела Лесю до дверей.
Минув приблизно місяць. Якось у супермаркеті Галина несподівано зіткнулася з Максимом. Він помітно схуд, обличчя в нього було бліде й змарніле.
— Галино! — він ніби справді зрадів зустрічі. — Як ти?
— Нормально. Тримаюся. А ти як?
Максим невпевнено махнув рукою.
— Та що казати… Світлана пішла від мене. Набридли їй мої викрутаси, брехня й жадібність.
Галина нічого не відповіла.
— Знаєш, тоді… — він опустив очі. — Коли ми з Лесею заявилися до вас, ми поводилися огидно. По-свинськи. Я тепер це розумію.
— Було, — спокійно сказала вона.
— А Дениса ти останнім часом бачила?
— Ні. І не маю такого бажання.
— І правильно, — зітхнув Максим. — Він зовсім скотився. Роботу втратив, почав пити. Та дівчина, щойно гроші закінчилися, зникла. Тепер сидить на шиї в матері.
Галина лише кивнула. Жалю в ній не ворухнулося.
— Мені час, — промовила вона й рушила до виходу.
— Галю! — гукнув Максим їй услід. — Ти правильно зробила, що пішла від нього. Справді правильно.
Поступово життя Галини ставало на місце. Її підвищили на роботі, вона записалася на курси французької, почала ходити до театру. Усе те, що роками відкладала, живучи поруч із Денисом, тепер нарешті з’явилося в її днях.
Одного вечора, повертаючись додому, вона помітила біля під’їзду знайому постать. Денис. Згорблений, виснажений, неголений, у пом’ятому одязі.
— Галю… — він кинувся до неї. — Галю, пробач мені!
— Іди звідси, Денисе.
— Я все зрозумів! Я був дурнем! Пробач, прошу тебе!
— Денисе, запізно. Іди.
— Але ж я тебе люблю!
Галина зупинилася й уважно подивилася на нього.
— Ні. Ти любиш тільки себе. А зараз шукаєш когось, хто знову буде тебе обслуговувати. Це точно буду не я.
— Галю, дай мені хоча б один шанс!
— Я давала тобі їх сотні. Ти змарнував кожен. Забирайся.
Денис спробував схопити її за руку, але Галина різко відсмикнулася.
— Не смій мене торкатися. Ще раз — і я викличу поліцію.
— Ти жорстока! — закричав він. — У тебе серця немає! Це через тебе я все втратив!
— Ні, Денисе, — відповіла вона рівно. — Не через мене. Через себе. Через свою жадібність, зверхність і зневагу до людей. Ти отримав саме те, до чого сам ішов.
Галина обійшла його й зайшла у під’їзд. А Денис залишився надворі, під дрібним дощем, що саме починався.
Минув ще рік. Галина познайомилася з Андрієм — колегою із сусіднього відділу. Він був уважний, поводився з нею з повагою й ніколи не вимагав неможливого.
Коли вони одружувалися, на весілля прийшла навіть Леся. Вона щиро раділа за Галину. Максим надіслав листівку з міста, куди переїхав після розлучення.
Про Дениса Галина більше майже нічого не чула. Хтось казав, що він пробував улаштуватися на різні роботи, але ніде довго не затримувався. Його жадібність, пиха й неповага до інших щоразу давалися взнаки.
Іноді, сидячи у теплій вітальні свого нового дому, Галина згадувала той день, коли Денис наказав їй нагодувати родичів із порожніх шаф. Саме тоді щось у ній остаточно змінилося. То був день, коли вона відмовилася терпіти приниження. День, коли обрала себе.
— Про що замислилася? — Андрій сів поруч і обійняв її за плечі.
— Та просто… про життя, — усміхнулася Галина.
— Замовимо піцу? Чи приготуємо щось самі?
— Приготуємо. Разом.
— От і домовилися, — Андрій поцілував її в маківку.
Галина притулилася до нього. Її життя нарешті повернуло в правильний бік. А десь далеко, у темному кутку минулого, залишився чоловік, який так і не збагнув просту річ: любов і повагу неможливо вибити силою чи вимагати наказом. Їх треба заслужити.