Під очима в нього темніли втомлені кола, обличчя було сіре, ніби він кілька ночей поспіль не спав. Оксана зустріла його в коридорі й одразу взяла за руку.
— Нам треба поговорити. Серйозно. І без твоєї мами.
Вони вийшли на сходовий майданчик. Оксана тихо причинила за собою двері й лише тоді заговорила:
— Андрію, твоя мама не просто оформила дарчу на квартиру. Вона ще й підписала відмову від права довічного проживання. Соломія обвела її навколо пальця в усьому. І тепер у нас є підстава звертатися до суду.
Андрій важко сперся плечем об стіну.
— Який ще суд? Мама на це не піде. Вона над Соломією труситься, наче над кришталевою вазою.
— А ти? — Оксана подивилася йому просто в очі. — Ти готовий жити з матір’ю в одній кімнаті й тягнути іпотеку за вас двох? Тобі нормально, що твоя сестра влаштувала собі життя за твій рахунок?
Він мовчав, опустивши погляд.
— Я не хочу воювати із сестрою, — нарешті вимовив Андрій. — Ми ж рідні люди.
— Рідні? — гірко перепитала Оксана. — Твоя мама прийшла до нас не тому, що захотіла погостювати. Її виставила власна донька, щойно отримала квартиру. Це не родина, Андрію. Це людина, яка без сорому використала матір. І якщо ми зараз проковтнемо це мовчки, наступними будемо ми.
Андрій дивився собі під ноги. Оксана бачила, як боляче йому даються її слова, тому підійшла ближче й говорила вже м’якше:
— Я не прошу помсти. Я хочу справедливості. Ти сам не раз казав, що тебе фактично позбавили спадку. Батько залишав квартиру вам обом. Твоя частина мала належати тобі.
Він повільно підвів голову.
— Я це розумію. Але мама…
— Мама звикла жертвувати собою. Вона не вміє вимагати вдячності. Заради Соломії вона готова терпіти приниження. А заради тебе навіть не хоче визнати, що ти теж маєш право на нормальне життя.
Пальці Андрія стиснулися в кулаки.
— І що ти пропонуєш?
— Піти до юриста. Спершу просто з’ясувати, чи є в нас шанси. Якщо можна повернути хоча б частину грошей або частку в квартирі — ми мусимо спробувати. Інакше так і житимемо в тісноті, образах і взаємній злості.
Після довгої паузи Андрій кивнув.
— Добре. Завтра поїдемо.
Наступного ранку вони вже сиділи в кабінеті адвокатки. Жінка років п’ятдесяти, із сивим волоссям, зібраним у тугий пучок, уважно переглядала копію договору.
— На перший погляд усе оформлено грамотно, — сказала вона, відклавши аркуші. — Але є важливий момент. Якщо ваша мати підтвердить, що підписала відмову через обман або тому, що не усвідомлювала наслідків, можна подавати позов про визнання правочину недійсним. Та одразу попереджаю: такі справи непрості. Суд неохоче скасовує договори дарування. Потрібно довести, що донька обіцяла догляд і проживання, але своїх обіцянок не виконала. І що ваша мати справді не розуміла, що саме підписує.
— У нас є докази, — озвалася Оксана. — Листування, де Соломія тиснула на матір і погрожувала, якщо та не погодиться. Є сусіди, які бачили, як Валентина Петрівна поспіхом виїжджала з квартири.
Адвокатка схвально кивнула.
— Тоді почнемо з досудової претензії. Надішлемо вашій сестрі вимогу повернути майно або виплатити компенсацію. Якщо вона відмовиться — готуватимемо позов.
Коли Валентина Петрівна дізналася, що син із невісткою збираються діяти офіційно, вона вибухнула гнівом.
— Ви що, хочете мою Соломійку за ґрати посадити? — кричала вона, розмахуючи руками. — Хочете забрати в неї останнє? Вона моя донька! Я краще помру, ніж піду проти неї до суду!
— Ніхто нікого не садить, — стримано відповіла Оксана. — Йдеться про повернення квартири або компенсацію. Ви підписали відмову, але ж навіть не прочитали, що там написано. Соломія скористалася вашою довірою.
— Не смій так говорити про мою дитину!
Андрій став між матір’ю та дружиною.
— Мамо, досить. Я теж твій син. І я також маю право на те, що залишив батько. Ти мовчки відібрала це в мене й віддала все Соломії. А тепер хочеш, щоб я й далі вдавав, ніби нічого не сталося?
Валентина Петрівна розплакалася.
— Ти чоловік, ти повинен бути сильним. А Соломійка сама не впорається.
— Вона не сама, — різко сказала Оксана. — У неї є залицяльники, подруги, кредити й нова квартира. А в Андрія є я, іпотека й мати в одній кімнаті. Я більше не дозволю твоїй доньці їхати на його шиї.
Сварка розгоралася дедалі сильніше. Свекруха погрожувала піти з дому, але йти їй було нікуди. Оксана все одно наполягла, щоб адвокатка надіслала претензію.
Отримавши листа, Соломія одразу зателефонувала братові.
— Ти що виробляєш? — верещала вона в слухавку. — Вирішив у мене квартиру відібрати? Я твоя сестра! Рідна кров!
— Ти викинула матір, — холодно відповів Андрій. — Обманом змусила її підписати відмову. Жодного разу не поцікавилася, як вона живе. То яка ти мені сестра?
— Я квартиру не віддам! Продам її — і ви нічого не отримаєте!
Оксана вихопила телефон.
— Спробуєш продати — матимеш справу вже не лише з судом, а й із поліцією. Ми подали заяву щодо обману. Свідки є. І ще одне: ми знаємо, що підпис матері на відмові підроблений. Експертиза це підтвердить.
На тому кінці запала мертва тиша. А за кілька секунд пролунали короткі гудки.
Минуло кілька днів, і Соломія з’явилася біля під’їзду. Вигляд у неї був зовсім не такий блискучий, як раніше. Замість дорогої шуби — звичайний пуховик, обличчя змарніле, очі запалі.
— Я хочу поговорити з мамою, — заявила вона.
Оксана стояла у дверях, не відступаючи ні на крок.
— Вона не хоче тебе бачити.
— Впусти мене. Я маю право.
— Ти втратила будь-які права, коли виставила її з дому.
Соломія спробувала плечем відтиснути Оксану, але та міцно тримала двері. Саме цієї миті з ліфта вийшов Андрій.
— Що тут відбувається?
— Твоя сестра прийшла влаштовувати сцену, — відповіла Оксана.
Андрій підійшов до Соломії й зупинився зовсім поруч.
— Іди звідси. Поки я сам тебе не вивів.
Соломія вчепилася в рукав його куртки.
— Андрію, пробач мені! Я була неправа! Я заберу маму назад, чесно! Я просто хотіла розв’язати свої проблеми!
— Запізно, — відрізав він. — Ти обдурила маму. І мене теж. Я більше не збираюся робити вигляд, ніби в нас нормальна сім’я.
Соломія зблідла й завмерла посеред сходового майданчика, не знаходячи слів для відповіді.