— Андрійку, ти ж сам обіцяв, що ви допоможете! Поговори зі своєю дружиною, вона відмовляється дати мені гроші! — свекруха, схоже, вирішила присоромити невістку просто на людях.
Олена саме розкладала документи на робочому столі, коли до кабінету зазирнула секретарка Леся з таким виразом обличчя, ніби в приймальні сталося щось надзвичайне.
— Олено Вікторівно, там… до вас прийшла жінка. Каже, що вона ваша… — Леся на мить збилася, добираючи слово, — родичка. І дуже наполягає, що мусить із вами поговорити.
Олена відірвала погляд від паперів. У холі їхньої рекламної агенції зазвичай крутилися клієнти, партнери, кур’єри, але родичі з’являлися там хіба що у виняткових випадках. Усередині неприємно стислося.
— Як вона виглядає?
— Приблизно років шістдесят. У бежевому плащі, з великою сумкою. Сказала, що приїхала здалеку.
Свекруха. Олена щільно стиснула губи. Валентина Петрівна за всі роки жодного разу не приходила до неї на роботу. За п’ять років шлюбу між ними склався крихкий, але зручний порядок: ввічливі усмішки на родинних застіллях, обов’язкові недільні дзвінки, нечасті візити без зайвої душевності. Та останні шість місяців цей баланс почав розсипатися.
Відтоді як Олену підвищили до артдиректорки, а її зарплата зросла майже втричі, Андрій став значно частіше навідуватися до матері. Спершу все виглядало цілком безневинно: то полагодити кран, який підтікав, то занести продукти, то допомогти з якоюсь дрібницею по господарству. Потім почалися прохання про гроші. Спочатку — невеликі суми: на ліки, комунальні платежі, побутові потреби. Олена не заперечувала. Вона розуміла, що пенсія у Валентини Петрівни невелика.
Але запити швидко росли. Два тижні тому Андрій попросив тридцять тисяч гривень: мовляв, матері терміново потрібен новий холодильник. Олена дала гроші, хоча сумнів уже закрався. Старий холодильник працював нормально — вона сама бачила його лише місяць тому. Згодом з’ясувалося, що замість холодильника свекруха купила собі нову шубу.
— Мама просто посоромилася сказати правду, — виправдовувався тоді Андрій. — Їй ніяково просити щось особисто для себе.
Минулого тижня мова вже зайшла про двадцять тисяч гривень на «терміновий ремонт даху» на дачі Валентини Петрівни. Тоді Олена вперше сказала тверде «ні». Андрій образився, між ними спалахнула сварка. Три дні він майже не розмовляв із дружиною, а потім усе одно зняв гроші зі своєї зарплати — хоча вони домовлялися відкладати на відпустку.
І ось тепер свекруха стояла тут. У її офісі. Серед колег, клієнтів і підлеглих.
— Проведіть її, — втомлено промовила Олена.
Валентина Петрівна увійшла так, наче королева з ласки зійшла до оселі простолюдинки. Вона повільно обвела поглядом кабінет: сучасні меблі, великі панорамні вікна, свіжі квіти на підвіконні. Її губи одразу перетворилися на тонку невдоволену лінію.
— Ого, як ти тут облаштувалася, — протягнула вона замість привітання. — Я думала, звичайний офіс. А в тебе, бач, окремий кабінет. Ще й секретарка.
— Добрий день, Валентино Петрівно, — Олена підвелася з-за столу, але назустріч не вийшла. — Щось сталося? З Андрієм усе гаразд?
— З моїм Андрійком якраз не все гаразд, — свекруха без запрошення важко опустилася на стілець для відвідувачів. — І через тебе, між іншим.
Олена відчула, як усередині піднімається роздратування, однак обличчя зберегло спокій.
— Що ви маєте на увазі?
— Не прикидайся. Ти чудово знаєш, як він мучиться. Рідна мати просить допомоги, а дружина грошей не дає. Бідний мій син між двох вогнів.
— Валентино Петрівно, давайте обговоримо це вдома, спокійно…
— Не хочу я вдома! — перебила її свекруха, одразу підвищивши голос. — Вдома ти на нього тиснеш, щоб він матері не допомагав! А тут усі побачать, яка ти насправді!
За дверима почулися приглушені звуки: хтось зупинився в коридорі, почувши крик. Крізь скляну перегородку Олена помітила силуети співробітників. Вони завмерли й удавали, що зайняті роботою.
— Прошу вас говорити тихіше, — Олена обійшла стіл і трохи причинила двері. — Тут люди працюють.
— Працюють! — пирхнула Валентина Петрівна. — Гроші заробляють! А що дістається моєму Андрійкові? Він, певно, тільки й робить, що бігає за тобою!
— Наші з Андрієм стосунки — це наша особиста справа.
— Яка ще особиста справа, коли мій син страждає! — Свекруха почала ритися в сумці, витягла зім’яту хустинку й приклала її до очей, хоча ті залишалися зовсім сухими. — Я мати, я відчуваю, коли йому погано. Учора він приходив до мене — обличчя змарніле, погляд виснажений. І все це через тебе!
Олена згадала вчорашній вечір. Андрій справді ходив до матері, повернувся пізно, мовчазний і похмурий. На її запитання відповідав коротко, ніби через силу, а потім майже одразу пішов до спальні.