Тоді Олена була певна: чоловік і далі ображається через те, що вона відмовилася знову давати гроші його матері.
— Валентино Петрівно, якщо у вас справді виникли фінансові труднощі, ми можемо сісти й спокійно все обговорити, знайти якийсь розумний вихід, — стримано сказала вона. — Але не тут і не в цю хвилину.
— А коли ж тоді? — свекруха зірвалася на ще гучніший крик. — Ти ж вічно на роботі! Або ще десь пропадаєш! А щойно приходиш додому, одразу починаєш налаштовувати мого Андрійка проти мене! Я сама чула, як ти казала йому, що я, мовляв, надто багато прошу!
— Я такого не говорила.
— Говорила! Андрійко мені сам усе розповів! — Валентина Петрівна різко підвелася з місця. — Він сказав, що ти вважаєш, ніби я ним користуюся! Та як тобі не соромно! Рідна мати — і раптом користується власним сином!
У цю мить двері кабінету прочинилися. Леся обережно зазирнула всередину:
— Олено Вікторівно, вибачте, будь ласка, але за десять хвилин у вас зустріч із клієнтами з «Північного Альянсу». Вони вже чекають у переговорній.
— Дякую, Лесю. Я зараз підійду.
Валентина Петрівна перехопила розгублений погляд секретарки й миттєво переключилася на неї:
— Бачите, дівчино? Ось так вона ставиться до родини! Для неї робота важливіша за все! А свекруха — хвора, стара жінка — може почекати!
Леся зніяковіло перевела очі на Олену, явно не знаючи, як реагувати.
— Лесю, усе гаразд, дякую, — спокійно кивнула Олена.
Дівчина поспіхом зачинила двері, але Валентина Петрівна вже не збиралася зупинятися. Вона рвучко розчахнула двері кабінету й вийшла до загальної зони, де за робочими столами сиділи менеджери та дизайнери агентства. Потім дістала телефон і почала набирати номер сина — чи, принаймні, зробила вигляд, що набирає.
— Андрійку, ти ж обіцяв, що ви мені допоможете! Поговори зі своєю дружиною, вона не хоче давати мені грошей! — заволала вона так, ніби телефонувала кудись за сотні кілометрів без зв’язку.
У приймальні всі завмерли. Хтось почервонів від незручності, хтось удав, що захоплено дивиться в монітор і нічого не чує. Валентина Петрівна переможно обвела поглядом притихлих співробітників.
— Ось як вона цінує сім’ю! — продовжувала свекруха, підвищуючи голос. — Сама в розкошах живе, а стара жінка нехай голодує! Моя пенсія — копійки! А я ж Андрійка сама піднімала, сама! Коли його батька не стало, він ще школярем був! Я на заводі спину гнула! Собі в усьому відмовляла!
Олена повільно вийшла з кабінету. Усередині в неї розливалася холодна, майже крижана лють. Не через те, що свекруха просила грошей: допомагати батькам — річ нормальна. Її обурювало інше — вистава, продуманий тиск, бажання принизити її перед колективом і змусити поступитися.
Валентина Петрівна явно розраховувала, що невістка розгубиться, засоромиться й погодиться на все, аби тільки цей скандал швидше закінчився. Це була звичайна маніпуляція: загнати людину в незручне становище при свідках, щоб вона не змогла відповісти без ризику здатися безсердечною.
Та Олена не дарма п’ять років пропрацювала в рекламі. Вона чудово знала, як діє тиск на публіку. І знала, як йому протистояти.
— Валентино Петрівно, — промовила вона рівним, досить гучним голосом, щоб почули всі присутні. — Давайте нагадаємо факти. За останні три місяці ми з Андрієм передали вам сто двадцять тисяч гривень. І це не враховуючи того, що Андрій щотижня привозить вам продукти. Ви кажете, що пенсія маленька, але вона у вас двадцять дві тисячі — я бачила виписку, коли ми допомагали оформлювати пільги. За комунальні послуги ви платите вісім тисяч. Кредитів у вас немає, боргів також. Отже, чистими у вас залишається чотирнадцять тисяч. Плюс наші сто двадцять тисяч за три місяці, тобто ще сорок тисяч щомісяця. Разом — п’ятдесят чотири тисячі гривень на місяць. Для нашого міста це приблизно рівень середньої зарплати.
Валентина Петрівна розтулила рота, але Олена не дала їй перебити себе:
— І куди зникають ці гроші? Два тижні тому Андрій дав вам тридцять тисяч нібито на холодильник. Замість холодильника з’явилася нова шуба. Минулого тижня ви попросили двадцять тисяч на ремонт даху. Але коли я зателефонувала вашій сусідці, Ганні Сергіївні, вона дуже здивувалася: ніякого ремонту не було, з дахом усе гаразд. Зате ви хвалилися їй новим смартфоном за вісімнадцять тисяч.
Обличчя свекрухи налилося темно-червоним.
— Ти… ти за мною стежиш?! Сусідів розпитуєш?!
— Я лише перевірила інформацію перед тим, як знову давати гроші, — Олена зробила крок уперед. — Валентино Петрівно, ви прийшли сюди не для розмови. Ви прийшли, щоб принизити мене перед моїми колегами. Ви сподівалися, що я злякаюся й заплачу, аби ви тільки пішли. Це називається маніпуляцією і шантажем.
— Та як ти смієш! Я мати твого чоловіка!
— Саме тому мені боляче це казати, — голос Олени став твердішим.