— Ти при здоровому глузді? Чому мій ключ навіть не провертається?
Голос Дмитра в слухавці зривався на вереск. Він дихав уривчасто й важко, і навіть крізь телефон було чутно, як гучно лунають його кроки на сходовому майданчику, відбиваючись від стін.
Оксана стояла в передпокої, притулившись спиною до прохолодної поверхні щойно встановлених дверей. Її відділяли від колишнього чоловіка лічені сантиметри металу. У вічку вона бачила його розпашіле обличчя, розстібнуту куртку, нервові рухи — він смикав ручку, з силою тиснув плечем на двері, ніби сподівався продавити їх власною люттю.
— Бо я змінила замки, Дмитре, — відповіла вона рівним, спокійним голосом, дивлячись на своє відображення в дзеркалі шафи. — Зранку приходив майстер. Встановив надійний сейфовий механізм.
— Що за дурниці? Які ще замки? — з того боку гримнуло, схоже, він копнув двері черевиком. — Негайно відчиняй! Мені потрібні зимові шини з балкона і ящик з інструментами! Та й узагалі, я планував забрати деякі свої речі.
— Усе твоє вже спаковане, — Оксана перевела погляд на чотири великі картаті сумки, акуратно виставлені біля тумби для взуття. — Шини стоять у коридорі, я сама скотила їх із балкона. Інструменти теж тут. Викликай вантажне таксі — я спущу все вниз. Або піднімайся й забирай, але до квартири я тебе більше не впущу.
— Та ти ненормальна! — заревів він так, що здригнувся і телефон, і під’їзд. — Це і моя квартира! Я тут п’ятнадцять років прожив! Я робив ремонт! Я власноруч клав плитку в коридорі!
Оксана тихо пирхнула. Її щоразу дивувала ця вибіркова пам’ять. Квартира дісталася їй у спадок від тітки задовго до знайомства з Дмитром. Усі документи були оформлені виключно на неї. А той «ремонт», яким він так пишався, зводився до плитки в передпокої — і то після того, як він зіпсував половину матеріалу й залив клеєм новенький плінтус. Шпалери клеїли наймані працівники, ламінат стелили майстри, сантехніку встановлювали спеціалісти. І платила за все це вона зі своїх заощаджень. У той період Дмитро традиційно «шукав себе» і перебивався випадковими підробітками.
— Дмитре, припини гримати, ти лякаєш сусідів, — спокійно мовила вона, відкинувши з чола пасмо волосся. — За документами це моя власність. Ми офіційно розлучені. У паспортах стоять відмітки, рішення суду набрало чинності. Ти тут навіть не був зареєстрований, бо не хотів виписуватися від мами через якісь комунальні пільги. Тож прав на цю житлоплощу в тебе стільки ж, скільки в двірника з нашого подвір’я.
У відповідь запала важка тиша. Крізь металеве полотно дверей Оксана чула його сердите сопіння.
Їхнє розставання тягнулося довго й виснажливо. Дмитро не залишився сам — він пішов до «розуміючої й легкої» Дарини. Дівчина працювала адміністраторкою у фітнес-клубі, куди він повадився ходити вечорами нібито знімати стрес. Дарині було двадцять п’ять, вона дзвінко сміялася з його плоских жартів і дивилася на нього широко розплющеними очима, сповненими захвату. Оксана ж у свої сорок два дивилася на чоловіка тверезо й прямо, без рожевих окулярів, і вимагала елементарної участі в сімейному бюджеті та хатніх справах. Порівняння, звісно, виявилося не на її користь.
Того вечора, коли Дмитро складав першу валізу, він тримався зверхньо. Говорив пафосні фрази про те, що життя одне, що побут його душить, що йому необхідні крила й натхнення. Оксана не пролила жодної сльози. Вона стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях, і мовчки спостерігала, як він недбало кидає до сумки свої дорогі сорочки — ті самі, які вона роками прасувала щоранку.
Їй здавалося, що з його відходом усе скінчиться. Але Дмитро вирішив інакше. Оселившись із новою «музою» в орендованій квартирі, він і далі сприймав помешкання Оксани як безкоштовний склад і сервісний пункт. Міг без попередження з’явитися в суботу зранку, відчинити двері своїм ключем, пройтися в черевиках на кухню, заварити каву, покопирсатися в холодильнику, забрати рибальське спорядження й піти, залишивши на столі брудну чашку.
Спершу Оксана терпіла, намагаючись переконати себе, що це тимчасові незручності після довгого шлюбу, і що з часом він навчиться поважати її кордони. Але кожен його несподіваний візит лише підливав олії у вогонь, і вона дедалі чіткіше усвідомлювала, що настав момент поставити остаточну крапку в цій історії.
