Саме тоді вона остаточно переконалася: терпіти більше не збирається.
Крапкою став день, коли Оксана повернулася з роботи раніше — голова розколювалася від нестерпної мігрені. Ледве переступивши поріг, вона помітила в передпокої чужі білі кросівки на масивній платформі. Із вітальні долинав регіт Дмитра та дзвінкий голос його нової обраниці. Вони, виявляється, заскочили «по зимову куртку», а заодно вмостилися на її дивані, наминаючи її печиво й запиваючи чаєм з її чашок.
Оксана тоді не влаштовувала сцен. Вона мовчки зайшла на кухню, помітила на тумбі ключі, які Дмитро необачно залишив, узяла їх і сховала до кишені. Потім так само без слів повернулася й жестом показала на вихід. Дмитро обурювався, Дарина театрально зітхала й закочувала очі, але зрештою вони пішли. А вже наступного ранку Оксана викликала майстра, щоб змінити замки.
— Оксано, ну навіщо ти так? — голос Дмитра за дверима раптово змінився: замість роздратування з’явилися улесливі нотки. Саме таким тоном він зазвичай випрошував гроші на свої нескінченні «покращення» для авто. — Ми ж не діти. Розлучилися — то й що? Для чого ці крайнощі? Ключі мені потрібні просто для зручності. Раптом пошту забрати чи рахунки якісь прийдуть. Та й половина моїх речей ще тут.
— Листи складатиму у твою скриньку внизу, ключ від неї в тебе є. А речі зібрані, стоять у сумках, — спокійно відповіла вона. — Замовляй машину й забирай.
— У мене немає грошей на вантажників! — знову зірвався він. — І машини немає, я автобусом приїхав. Відчини, я просто залишу сумки в коридорі, а потім якось вивезу. І взагалі, мені терміново треба в туалет!
Оксана заплющила очі. Вона до болю втомилася від цієї інфантильної гри, від постійних маніпуляцій і спроб викликати жалість.
— У торговельному центрі за рогом є безкоштовна вбиральня, Дмитре. Сумки я виставлю на сходовий майданчик. Якщо до вечора їх не забереш — викличу службу прибирання, і все поїде на смітник.
Вона відхилила дзвінок. За дверима ще якийсь час чулося приглушене бурмотіння, потім важкі кроки почали спускатися сходами. Грюкнули двері під’їзду.
Оксана глибоко вдихнула, відступила від холодного металевого косяка й повільно пішла на кухню. Поставила чайник. Пальці трохи тремтіли, та всередині розливалося несподіване відчуття полегшення. Вона наважилася. Остаточно обірвала мотузку, за яку він так довго намагався смикати.
Телефон на столі знову завібрував. На екрані висвітилося: «Людмила Павлівна». Колишня свекруха.
Оксана налила окропу в чашку, кинула пакетик ромашки й лише тоді відповіла.
— Слухаю вас, Людмило Павлівно.
— Оксано, що це коїться? — у голосі жінки бриніло обурення, змішане з показною драматичністю. — Мені щойно телефонував Дмитрик, мало не ридає! Каже, ти його вигнала, замки поміняла, речі на сходи виставила! Тобі зовсім совість відмовила?
— З роками люди зазвичай стають мудрішими, — рівно мовила Оксана, сідаючи за стіл і обіймаючи чашку долонями. — Дмитро не сказав вам, що ми вже півтора місяця як офіційно розлучені?
— І що з того? — обурилася Людмила Павлівна. — У сім’ях усяке трапляється! Посварилися, розбіглися — це ще не кінець світу. Син оступився, з ким не буває. Та його ця молоденька фіфа швидко втомить, він би все одно повернувся. А ти спалюєш усі мости! Як тепер йому додому зайти?
— Це вже не його дім. Квартира належить мені. І він не «оступився» — він свідомо пішов будувати нове життя. От нехай і облаштовує його на новому місці.
— Твоя квартира? Ого, яка власниця знайшлася! — голос свекрухи перейшов на писк. — А те, що ви були в шлюбі, нічого не означає? Мій син душу в ці стіни вклав! Ми до суду підемо! Половину відсудимо — і за ремонт, і за меблі, і за роки, які він тут прожив!
Оксана зробила ковток теплого чаю. Ромашка заспокійливо огортала зсередини.
— Людмило Павлівно, я поважаю вас, але пропоную триматися фактів. Квартира дісталася мені у спадок від рідної тітки. За законом таке майно не підлягає поділу після розлучення. Жодного спільного капітального ремонту ми не робили. Усі меблі куплені за мої кошти — маю і чеки, і банківські виписки. А Дмитро за останні п’ять років працював уривками.
