— Мамо, це не твоя оселя.
— Але ж ми одна родина! — обурено вигукнула вона.
— От саме тому ти й мала спершу поговорити з нами, а не вирішувати все за нашими спинами.
Наступного дня Тарас сам узявся телефонувати всім родичам. Оксана, пораючись на кухні, чула його рівний, стриманий, але вже зовсім не поступливий голос.
Кожному він терпляче пояснював, що сталася прикра помилка. Що запрошення розіслали без згоди господарів. Що їхній будинок — не безплатний пансіонат для всієї рідні, а місце, де вони з Оксаною також мають право на власний відпочинок.
Дехто з родичів зніяковів і почав вибачатися. Тітка Наталія навіть щиро здивувалася:
— Ми й гадки не мали, що Марія сама все розпланувала.
Інші образилися. Найбільше — племінниця, яка вже встигла придбати квитки й тепер вважала себе постраждалою стороною.
А от свекруха влаштувала справжню бурю. Вона ходила вітальнею з кутка в куток, різко змахувала руками й сипала докорами.
— Це все через тебе! — кричала вона, тицяючи пальцем в Оксану. — Скупа! Невдячна! Я тебе в сім’ю прийняла, а ти моїх родичів за поріг виставляєш!
Та цього разу її слова повисли в повітрі. Ніхто не кинувся її підтримувати. Навіть Тарас, який раніше намагався згладжувати кожен конфлікт, залишився твердим.
Уранці він відвіз матір на вокзал. Оксана вийшла провести її й простягнула термос із кавою на дорогу.
Перед від’їздом свекруха ще раз спробувала вколоти невістку:
— Побачиш, колись пожалкуєш. Залишишся сама — ніхто руки не подасть.
— Ні, — тихо, але впевнено відповіла Оксана, не відводячи погляду. — Я надто довго йшла до цього дому. І тепер хочу тут спокою, тиші й поваги до наших меж.
Минуло кілька тижнів, і життя поступово повернулося до звичного ритму. Ранки знову стали тихими: без гучних розмов, чужих планів і нескінченних вимог.
Оксана пила каву на веранді й дивилася на море. Над водою кружляли чайки, а вітер м’яко ворушив соснові гілки.
Тарас тим часом узявся за сад. Він висаджував нові троянди, які Оксана заздалегідь замовила в розпліднику.
— Будуть неймовірні, — казав він, показуючи їй фотографії сортів на телефоні.
Вечорами вони смажили рибу у дворі й разом зустрічали заходи сонця. Іноді кликали друзів на вихідні — тих, з ким було легко й спокійно.
Родичі теж згодом приїжджали. Але вже інакше: лише після запрошення, ненадовго й без претензій на чужі кімнати. Навіть свекруха восени навідалася — всього на три дні, попередивши майже за місяць.
Будинок вона більше не називала розвалюхою. Та й господинею в ньому себе вже не виставляла.
— А на травневі свята можна буде приїхати? — спитала вона перед від’їздом.
— Звісно, мамо. Тільки скажи заздалегідь. Хоча б днів за три, — спокійно відповів Тарас.
А Оксана лише усміхнулася й перевела погляд на своє море.