і разом із ними вийшов у двір.
Світлана мовчки зібрала дитячі речі. Невдоволення з її обличчя нікуди не зникло, але продовжувати суперечку вона вже не наважилася.
Першим до Максима підійшов Богдан Дмитрович.
— Треба було й справді спершу зателефонувати, — тихо сказав він.
— Треба було, тату.
— Ми поїдемо.
Галина Сергіївна залишалася на місці, ніби чекала, що хтось передумає.
— То й усе? Навіть не пообідаємо?
Олена глянула на годинник.
— Ви приїхали без попередження. Ми не планували сьогодні приймати гостей.
— Але ж ми продукти привезли.
— Сьогодні можемо поїсти разом, — спокійно відповіла Олена. — А після обіду ви повернетеся додому. Наступний приїзд домовлятимемо заздалегідь.
Свекруха, схоже, була готова до того, що невістка просто виставить усіх за хвіртку. Тому така відповідь її розгубила.
— Тобто на сьогодні залишитися можна?
— На кілька годин, — уточнила Олена. — Не до кінця літа.
Тарас розпалив невеликий мангал, який Максим з Оленою вже встигли купити для себе. Максим узявся за м’ясо, Олена швидко нарізала овочі, а Світлана розклала їжу по тарілках. Напруга, що висіла в повітрі, потроху спадала, хоча Галина Сергіївна майже весь час трималася осторонь і говорила лише короткими фразами.
До теми кімнат, наметів і спільних канікул більше ніхто не повертався. Діти гралися тільки в тій частині подвір’я, де не лежали дошки, інструменти й мішки з будівельними сумішами. Світлана цього разу сама стежила, щоб вони не бігали до сараю й не чіпали нічого зайвого.
Після обіду родичі допомогли прибрати зі столу. Світлана склала дитячі речі, Тарас перевірив мангал і ретельно залив вугілля водою. Ближче до вечора обидві машини одна за одною виїхали з подвір’я.
Олена зачинила хвіртку й повільно повернулася до будинку.
Максим сидів на ґанку. Поруч із ним лежала недозібрана лавка, яку вони так і не встигли доробити зранку.
— Я майже погодився, — зізнався він після паузи.
— Я це бачила.
— Уже хотів сказати, що до кінця серпня залишилося не так багато. Мовляв, якось перетерпимо.
Олена сіла поряд, залишивши між ними трохи простору.
— А восени вони вирішили б приїжджати по яблука. Узимку — святкувати тут свята. А наступного літа Світлана привезла б басейн.
Максим коротко всміхнувся.
— Вона справді збиралася.
— Саме тому це треба було зупинити сьогодні.
Він покрутив у руках викрутку, не одразу знаходячи, що відповісти.
— Я не хотів сварки.
— Зате міг отримати постійне роздратування у власному домі.
— Розумію.
Олена подивилася на чоловіка уважніше.
— Рішення, які стосуються нас обох, не можна ухвалювати тільки тому, що хтось може образитися.
Максим кивнув.
— Я теж хотів спокійно пожити тут. Просто боявся сказати це мамі.
— Тепер сказав.
— Пізно, але сказав.
Олена взяла з ґанку інструкцію до лавки й розгорнула її на потрібній сторінці.
— Ходімо доробимо. Бо інакше вона так і пролежить тут до осені.
Вони працювали майже до заходу сонця. Максим прикручував дошки, Олена подавала деталі й перевіряла, щоб усе стояло рівно. Коли лавка нарешті була готова, вони перенесли її під яблуню й уперше за весь день сіли без поспіху, мовчки насолоджуючись тишею.
За кілька днів Галина Сергіївна зателефонувала Максимові. Розмова була короткою.
— Мама питає, чи можна приїхати в суботу, — повідомив він Олені.
— Хто саме збирається?
— Тато, Світлана, Тарас і діти.
Олена відклала список покупок убік.
— З ночівлею?
— Ні. Приїдуть зранку, після вечері поїдуть. Сказали, що привезуть їжу й допоможуть на ділянці.
— У цю суботу ми планували закінчити доріжку.
— Я сказав їм. Тато запропонував допомогти з дошками, а Тарас — вивезти залишки гілок.
Олена трохи помовчала, обмірковуючи почуте.
— Нехай приїжджають об одинадцятій.
У суботу родичі з’явилися рівно в домовлений час. Галина Сергіївна привезла торт, Світлана — комплект садових ліхтариків, а Богдан Дмитрович витяг із багажника робочі рукавички.
Цього разу ніхто не заходив на подвір’я з наказами й готовими планами.
— Куди можна поставити продукти? — запитала свекруха.
— На кухні є вільна полиця, — відповіла Олена.
Світлана не пішла роздивлятися спальні й не питала, де хто спатиме. Вона допомогла дітям перевдягнутися в старий одяг і спершу уточнила, де їм можна гратися.
Тарас разом із Максимом узявся виносити гілки. Богдан Дмитрович почав допомагати з дошками для доріжки. Галина Сергіївна кілька разів уже відкривала рота, щоб дати пораду щодо ділянки, але вчасно зупинялася й лише питала, чим може бути корисною.
Після обіду всі повернулися до роботи. До вечора доріжка була майже готова, подвір’я стало значно чистішим, а діти так набігалися, що самі попросилися додому.
Перед від’їздом Світлана затрималася біля хвіртки.
— Наступними вихідними ми не приїдемо. У нас уже є плани.
— Добре, — сказала Олена.
— А через два тижні можна буде спитати?
— Звісно. Спочатку обговоримо день.
Золовка коротко кивнула.
Останньою до Олени підійшла Галина Сергіївна.
— Торт я вам залишила.
— Дякую.
Свекруха на мить зам’ялася.
— Ми сьогодні не заважали?
Олена подивилася на неї. Запитання прозвучало незвично, але без іронії й докору.
— Сьогодні все було добре.
— Тоді до наступного разу.
Машини рушили вже тоді, коли серпневе сонце опускалося за дерева.
Поступово родина звикла домовлятися наперед. Іноді Максим з Оленою самі запрошували всіх приїхати на день. Інколи відмовляли, бо мали ремонтні справи або просто хотіли провести вихідні удвох. І з часом ніхто вже не сприймав відмову як особисту образу.
Про спробу оселитися в них на все літо згодом згадували з ніяковістю. Світлана більше не називала кімнати своїми, а Тарас не привозив речі без попередньої розмови. Галина Сергіївна перестала складати плани за господарів і дедалі частіше спершу питала, а вже потім пропонувала.
Будинок і далі залишався в іпотеці, вимагав вкладень, сил і постійної праці. Олена цього не приховувала й не дозволяла нікому ставитися до їхньої покупки як до безкоштовного місця відпочинку для всієї рідні.
Вона не влаштувала гучного скандалу, не виганяла близьких і не рвала стосунків. Виявилося, що достатньо було відкрити щоденник, показати реальні справи й уголос сказати те, що Максим довго не наважувався вимовити.
Цей дім був передусім домом його господарів. Гостей тут приймали щиро й радо — але лише тоді, коли їх справді запрошували.