— Спільний? — Андрій коротко, насмішкувато розсміявся. — Ти взагалі чуєш себе? Який бізнес може бути в учительки на пенсії?
— Я теж вкладала гроші, — Оксана раптом відчула, як у голосі з’являється твердість. — І в мене є розписки.
— Розписки? — у нього на мить зірвався тон. — Не сміши. То були подарунки.
— Тоді поясниш це в суді, — сказала вона вже спокійніше й одразу вимкнула дзвінок.
Серце калатало так, ніби вона щойно пробігла кілька кілометрів. Ніколи раніше Оксана не дозволяла собі говорити з ним таким тоном. Зазвичай поступалася, замовкала, відходила вбік. Тридцять два роки підлаштовувалася під його волю. А тепер…
— Невже я справді це сказала? — прошепотіла вона й уперше за багато днів усміхнулася.
Наступні тижні злилися в суцільну тривожну імлу. Оксана збирала папери, їздила до адвокатки, намагалася розібратися в юридичних формулюваннях, які раніше здавалися їй чужою мовою. У коледжі довелося взяти відпустку: читати лекції вона просто не могла, думки весь час поверталися до майбутньої справи.
— Оксано, ти ж зовсім змарніла, — якось сказала колега Марія, зазирнувши до кабінету. — Поїж хоч щось.
— Не зараз, — Оксана втомлено махнула рукою. — Треба впорядкувати документи.
— Послухай… а він… не погрожує тобі?
— Поки що тільки телефоном, — вона криво всміхнулася. — Дзвонить і повторює: «Схаменись». Ніби це я збожеволіла, уявляєш?
Того ж вечора зателефонував син.
— Мамо, він мене вже вимотав, — голос Дмитра звучав виснажено. — Щодня набирає і вимагає, щоб я на тебе вплинув.
— А ти що?
— А що я? Сказав, що це ваша справа. Він після цього вибухнув.
Оксана тихо зітхнула. Дмитро завжди тримався осторонь їхніх із Андрієм сварок. Можливо, саме так і було правильніше.
— Мамо, ти сама як?
— Тримаюся, — вона проковтнула клубок у горлі. — Знаєш, знайшла старі фотографії. Пам’ятаєш, як ми будинок зводили? Ти тоді ще малий був.
— Ще б пак! Я цеглу тягав! — Дмитро засміявся. — А тато тільки командував.
— Так. А гроші давала я.
— Що?
— Саме так. Моя викладацька зарплата майже вся йшла на будматеріали. І квитанції збереглися.
— Нічого собі… А він розповідає, що все зробив сам.
Телефон пискнув: вхідний дзвінок від Андрія. Оксана, не вагаючись, скинула.
— Знову він. Тепер щодня телефонує.
— Не бери слухавку.
— Я й не беру. Але він приходить.
Напередодні Андрій справді з’явився без попередження. Стояв на порозі з тим самим важким поглядом, яким колись умів змусити її замовкнути. Раніше це діяло безвідмовно. Тепер — ні.
— Віддай розписки, — наказав він.
— Ні.
— Оксано, ти граєшся з вогнем.
— Це ти граєшся, Андрію. Мною. Уже тридцять два роки.
Він так грюкнув вхідними дверима, що зі стелі посипалася штукатурка.
А сьогодні прийшла вона. Молода, наче щойно з глянцевої обкладинки, з гладеньким обличчям і зухвалим поглядом.
— Я Катерина, — заявила дівчина без жодних передмов. — Нам треба поговорити.
— Про що саме? — Оксана схрестила руки на грудях.
— Про Андрія. Він страждає. Ви ж усе одно розлучаєтеся, то навіщо влаштовувати цей цирк?
— Який цирк?
— Оці ваші… претензії. На будинок, на гроші.
— На мої гроші, — уточнила Оксана.
— Та які там ваші гроші? — Катерина закотила очі. — Андрій займався справами, а ви…
— А я що?
Дівчина на секунду розгубилася.
— Ну… сиділи вдома.
— Я тридцять років викладаю в коледжі.
— Це не має значення! — різко кинула Катерина. — Ми з Андрієм кохаємо одне одного. А ви…
— Скільки вам років, Катерино?
— Двадцять сім, — відповіла та виклично.
— У двадцять сім мені теж здавалося, що все в житті дуже просто, — Оксана втомлено зітхнула. — Передайте Андрію: побачимося в суді.
Коли Катерина пішла, Оксана ще довго стояла перед дзеркалом. Зморшки біля очей, сиві пасма у волоссі… Ні, з тією дівчиною вона не могла змагатися. Та й не збиралася.
— Я борюся не за молодість, — тихо сказала вона своєму відображенню. — Я борюся за справедливість.
Ближче до вечора зателефонувала Наталія Ігорівна.
— Оксано Юріївно, документи готові. Завтра подаємо позов.
— Уже? Так швидко?
— А чого зволікати? Позиція в нас міцна. До речі, ваш колишній чоловік телефонував і мені.
— Чого він хотів?
— Погрожував, — у голосі адвокатки промайнула усмішка. — Але мене такими речами не налякати. Ви готові до суду?
— Ні, — чесно відповіла Оксана. — Але вибору в мене немає.