— Оце і є правильний настрій, — схвально озвалася Наталія Ігорівна. — Побачимося завтра.
Зала суду виявилася зовсім не такою, як уявляла собі Оксана. Жодної урочистої величі чи високих колон — звичайне невелике приміщення, схоже на кабінет у державній установі: дерев’яні лави, стіл судді, герб на стіні. Вона нервово перебирала пальцями ремінець сумки й усіма силами змушувала себе не дивитися на Андрія, який сидів навпроти з таким самовдоволеним виглядом, ніби рішення вже було написане на його користь.
— Не хвилюйтеся, — тихо промовила Наталія Ігорівна, нахилившись до неї. — У нас усе під контролем.
— А якщо він щось вигадає? Ви ж не знаєте, на що він здатен…
— Таких, як він, я бачу по кілька разів на день, — ледь усміхнулася адвокатка. — Он, навіть Антона привів. Захисника, якого обожнюють заможні клієнти. Але проти документів навіть він безсилий.
До зали зайшла суддя — жінка середніх років із втомленим, але зібраним обличчям. Вона сіла, швидко перегорнула папери й сухо оголосила:
— Розглядається справа про поділ майна колишнього подружжя. Сторона позивача?
Адвокат Андрія підвівся першим.
— В інтересах мого клієнта, Андрія Михайловича, прошу визнати вимоги відповідачки безпідставними. Усе майно було придбане за його особисті кошти та оформлене на його ім’я.
Оксана мимоволі стиснула пальці в кулак. Нахабство било через край. Перед очима спливли роки, коли вона відкладала кожну гривню, щоб будинок нарешті виріс із голих стін. Згадалися додаткові години в коледжі, приватні заняття, втомлені вечори й його фраза: «Ми ж вкладаємося у спільне майбутнє».
— Позиція відповідачки? — звернулася суддя.
Наталія Ігорівна підвелася спокійно й упевнено:
— Оксана Юріївна не визнає вимог позивача. Спірне майно було набуте під час шлюбу. Моя довірителька вкладала в нього і власні кошти, і свою працю. На підтвердження цього ми маємо докази.
Андрій презирливо пирхнув і щось прошепотів своєму адвокатові. Той коротко кивнув.
— Які саме докази? — уточнила суддя.
Наталія Ігорівна розкрила теку й почала викладати документи один за одним.
— Розписки, підписані Андрієм Михайловичем, про отримання від дружини грошей на будівництво будинку. Платіжні документи, що підтверджують оплату будматеріалів із картки Оксани Юріївни. Банківські виписки про значні зняття готівки саме в період будівництва. А також показання свідків.
— Та це маячня! — різко підскочив Андрій. — Які ще розписки? Це було сто років тому, я нічого такого не пам’ятаю!
— Тишу в залі, — суворо зупинила його суддя. — Говоритимете тоді, коли вам буде надано слово.
Адвокатка передала папери судді. Та уважно переглянула кожен аркуш, іноді затримуючись на підписах і датах.
— Викликається свідок Дмитро.
До зали зайшов Дмитро. Було видно, що він хвилюється: плечі напружені, погляд трохи розгублений.
— Дмитре, чи можете ви підтвердити, що ваша мати вкладала гроші в будівництво будинку?
— Так, — відповів він, кивнувши. — Я тоді був ще малий, але пам’ятаю, як мама постійно їздила на будівництво з грошима. Вона казала: «Це моя зарплата, піде на матеріали».
— Брехня! — знову не витримав Андрій. — Він просто захищає матір!
— Ще одна репліка без дозволу — і я розпоряджуся вивести вас із зали, — холодно промовила суддя.
Після Дмитра виступали інші свідки. Сусідка Віра розповіла, що Оксана брала кредит, аби внести перший платіж за будинок. Колега з коледжу пригадала, як Оксана набирала додаткових учнів і жартувала, що працює «на плитку у ванній».
Із кожним новим свідченням обличчя Андрія темнішало. Його адвокат гарячково перегортав папери, намагаючись знайти бодай щось, за що можна було б зачепитися.
— Крім того, прошу долучити ще один документ, — сказала Наталія Ігорівна й дістала пожовклий аркуш. — Це довіреність, видана Оксаною Юріївною на ім’я чоловіка, щоб він міг вести справи фірми. А також банківська виписка, яка підтверджує: стартовий капітал бізнесу був внесений із її накопичувального рахунку.
У залі запала така тиша, що стало чути, як хтось у коридорі зачинив двері. Андрій зблід.
— Звідки це у вас? — прошипів він.
— З банківського архіву, — незворушно відповіла Наталія Ігорівна. — Там інформацію зберігають довго.
Суд пішов до нарадчої кімнати. Оксана сиділа нерухомо, майже не дихаючи. Їй здавалося неймовірним, що все справді складається на її користь.
— Ми переможемо? — ледве чутно запитала вона.
Наталія Ігорівна підморгнула:
— Ми вже перемогли. У судді немає іншого варіанта. Закон на нашому боці.