За пів години суддя повернувся до зали й рівним голосом оголосив рішення:
— Суд визнає за Оксаною Юріївною право на половину спільно нажитого майна, зокрема на частину житлового будинку, кошти на банківських рахунках і частку в бізнесі…
Андрій різко підвівся, аж стілець скрипнув по підлозі.
— Це неможливо! Я подаватиму апеляцію!
— Маєте таке право, — спокійно кивнув суддя. — Однак ухвалене рішення залишається чинним.
Минуло шість місяців.
Оксана сиділа на кухні у своїй половині будинку й вимішувала тісто для торта. Після поділу майна будинок офіційно переоформили як два окремі помешкання — з різними входами й окремими документами. Спершу це здавалося дивним, навіть трохи незвичним, та з часом вона втягнулася. Та й Андрій майже не з’являвся: жив у Катерини.
Телефон коротко дзенькнув. Прийшло нове замовлення з кав’ярні по сусідству — ще один торт на завтра. Оксана усміхнулася. Хто б міг подумати, що її домашня випічка колись переросте у маленьку справу?
У двері подзвонили. На порозі стояв Дмитро з величезним букетом.
— З днем народження, мамо!
— Ой, Дмитрику! — вона міцно обійняла сина. — Дякую, рідний мій!
— Як ти тут? Бачу, знову чаклуєш над випічкою? — він кивнув на її руки, присипані борошном.
— Замовлень стільки, що ледве встигаю! Уявляєш, у мене вже все розписано на два тижні наперед.
— Оце так! — Дмитро сів за стіл. — А батько не надокучає?
Оксана почала збивати крем у мисці.
— Заходив минулого тижня. Сказав, що посварився з Катериною.
— І що далі?
— Уяви собі, просився назад. Казав: «Оксано, ну чого ми розійшлися, як дурні? Давай усе почнемо спочатку».
— А ти?
— А я відповіла: «Андрію, запізно. Я тільки-но себе знайшла».
Дмитро задоволено розсміявся й нишком відламав шматочок тіста.
— Мамо, я тобою пишаюся. Справді. Ніколи б не подумав, що ти так зможеш піднятися.
— Я й сама не думала, — Оксана глянула у вікно. — Знаєш, інколи трапляється щось дуже болюче, а потім раптом розумієш: саме воно й вивело тебе до кращого.
Увечері зібралися гості: колеги з коледжу, нові знайомі з клубу випічки, сусідка Віра. Оксана накрила стіл у відремонтованій вітальні. Після розлучення вона змінила майже все: замість темних шпалер поклеїла світлі, купила нові меблі, прибрала важкі штори. Андрій завжди любив масивні шафи й похмурі гардини, а їй хотілося повітря, простору й сонця.
— За нашу іменинницю! — Віра підняла келих. — За нашу героїню!
— Та яка ж із мене героїня… — зніяковіла Оксана.
— Ще й яка! — озвалася Марія з коледжу. — Стільки жінок терплять роками й бояться щось змінити. А ти наважилася!
Коли гості розійшлися, Оксана влаштувалася на дивані з чашкою чаю. І раптом знову пролунав дзвінок. Вона відчинила — за дверима стояв Андрій із коробкою цукерок у руках.
— З днем народження, — буркнув він.
— Дякую, — відповіла Оксана, але всередину не запросила.
— Можна поговорити?
— Про що?
— Я скучив за тобою, Оксано.
Вона уважно подивилася на нього. Постарів, схуд, наче зменшився. Та очі залишилися тими самими — хитрими, обережними, розважливими.
— А як же Катерина?
— Ми розійшлися. Вона… не та.
— А я, виходить, та? — Оксана ледь усміхнулася. — Андрію, надто пізно. У мене тепер є власне життя.
— Яке ще життя? Торти печеш? — скривився він.
— І торти також. А ще в мене з’явилися друзі. Я ходжу до хору. І взагалі… мені добре.
— Без мене?
— Уяви собі, — спокійно сказала вона. — Тридцять два роки я жила для тебе. Тепер хочу пожити для себе.
Андрій мовчки простягнув їй коробку цукерок і пішов. Оксана зачинила двері, притулилася до них спиною й тихо видихнула:
— Я змогла. Справді змогла.
Вранці її розбудив телефонний дзвінок. Нове замовлення — весільний торт на тридцять гостей.
— До суботи встигнете? — запитала дівчина на тому кінці.
— Встигну, — упевнено відповіла Оксана. — Тепер я можу все.
Вона відчинила вікно. Весняне сонце щедро залило кімнату теплом. Попереду було стільки планів: курси кондитерської майстерності, поїздка до моря з подругами, а ще невдовзі вона мала познайомитися з онуком, якого чекав Дмитро.
— Хто б міг подумати, — усміхнувшись, промовила Оксана, дивлячись у небо, — що в п’ятдесят п’ять життя тільки починається по-справжньому.