Оксана витягла з-під ліжка стару дорожню сумку. Синю, з відірваною ручкою — саме ту, з якою чотири роки тому переступила поріг цієї квартири. Тоді їй здавалося, що це місце стане її домом назавжди.
Телефон коротко завібрував.
— Я внизу, біля під’їзду, — написала Софія. — Мені підніматися?
— Підіймайся, — відповіла Оксана й відчинила шафу.
Речей у неї виявилося зовсім небагато. Лише дві полиці з п’яти. Андрій постійно повторював, що їй не потрібна купа одягу, і з часом вона справді навчилася обходитися мінімумом. Джинси, три светри, білизна, документи з комодної шухляди.
Софія зайшла майже беззвучно. Коротко кивнула Оксані, окинула кімнату поглядом і стала біля стіни, схрестивши ноги. Вона нічого не казала — тільки дивилася, як подруга складає речі.
Андрій з’явився хвилин за десять. Вийшов із кухні з чашкою в руці, побачив на підлозі сумку й завмер.
— Це що за вистава?
— Я йду, — спокійно промовила Оксана. — Забираю своє.
Андрій перевів очі на Софію. Та погляду не відвела. Він криво всміхнувся.
— І куди ж ти, цікаво, зібралася? До неї? У її комірчину?
— Тебе це не стосується, — рівним голосом відповіла Оксана. — Мені треба ще хвилин п’ятнадцять.
— П’ятнадцять хвилин, — повторив Андрій і опустився на край дивана. — Добре. Тоді я за ці п’ятнадцять хвилин дещо тобі поясню. Ти зараз вийдеш за ці двері — і що далі? Житла немає. Грошей немає. Роботи немає. Ні-чо-го.
Оксана мовчки дістала зі шафи складені футболки.
— Ти думаєш, на тебе хтось чекає? — не вгавав він, відпиваючи з чашки. — Батьки за тисячу кілометрів. Подружка прихистить на тиждень, а потім? За місяць сама прибіжиш назад. І я ще подумаю, чи відчиняти тобі двері.
Софія зробила крок уперед.
— Ти вже договорив?
— А ти взагалі мовчи, — Андрій навіть не глянув у її бік. — Це наша розмова. Сімейна.
— Була сімейна, — сказала Оксана. — Усе, Андрію. Була.
Він поставив чашку на стіл і нахилився вперед.
— Ти хоч розумієш, що на тебе чекає? Без грошей, без знайомств, без підтримки. За пів року продаватимеш себе, аби тільки на їжу вистачило. Я не жартую. Сама ти не виживеш.
Софія різко сіпнулася, але Оксана поклала їй долоню на плече. Ледь помітно, на мить. Не зараз.
— Ти все сказав? — запитала Оксана.
— Ні, не все. Ти пошкодуєш…
— Я спитала: ти все сказав? Бо я йду просто зараз.
Вона застебнула блискавку на сумці й випросталася. Наостанок обвела поглядом кімнату, у якій прожила чотири роки, і раптом не відчула нічого, крім полегшення.
— Ходімо, Софіє.
Андрій навіть не підвівся. Він сидів на дивані, дивився на двері, що зачинялися, і чекав, коли вона повернеться. У цьому він був цілковито певен.
Кімната Софії виявилася невеликою. Ліжко, письмовий стіл, вузька шафа й полиця з книжками. Оксана спала на розкладачці, яку Софія дістала з антресолей.
— Тут тісно, — сказала Оксана першого вечора. — Вибач, що так вийшло.
— Замовкни негайно, — Софія простягнула їй подушку. — Лягай. Завтра будемо думати.
— Я навіть не знаю, з чого починати. У мене на картці вісім тисяч гривень. Вісім тисяч, Софіє.
— Почнеш із того, що виспишся, — відповіла Софія. — А післязавтра разом шукатимемо варіанти.
Валентина Миколаївна, Софіїна мати, прийняла гостю без зайвих розпитувань. Накрила на стіл, поставила третю тарілку, налила суп. Вона не була балакучою жінкою, зате мала уважний погляд, від якого ніщо не ховалося.
— Живи, якщо треба, — коротко сказала вона. — Я знаю, як воно буває.
— Дякую вам, Валентино Миколаївно.
— Поки нема за що. Головне — не розкисай. Розклеїшся — пропадеш.
Оксана не дозволила собі розкиснути. Уже другого дня вона сиділа з телефоном у руках і переглядала оголошення. На третій поїхала на співбесіду. На п’ятий — на ще одну. А на сьомий їй зателефонували з першого місця.
— Мене беруть, — сказала вона Софії ввечері. — З понеділка виходжу.
— От бачиш.
— Платять небагато. Але це вже хоч щось.
— Це старт, — Софія присіла поруч. — Ти сьогодні якась інша.
— Зла, — зізналася Оксана. — Я дуже зла, Софіє. Чотири роки змарнувала. Чотири роки слухала, що я ніхто й звати мене ніяк. І майже в це повірила.
— Майже — тут головне слово.
— Він сказав, що я продаватиму себе. При тобі сказав. Просто так, дивлячись мені в очі. Ніби це нормально — так розмовляти з людиною.