Софія не озвалася. Оксана вчепилася пальцями в край ковдри так міцно, ніби та могла втримати її від падіння.
— Знаєш, що я зроблю? — тихо промовила вона. — Я доведу. Навіть не йому. Собі. Мені треба самій переконатися, що він брехав.
Найважчими виявилися перші два тижні. Оксана виходила з дому ще затемна, а поверталася вже тоді, коли сил вистачало лише роззутися й мовчки сісти. Вона віддавала Валентині Миколаївні гроші на продукти. Спершу та відмахувалася, казала, що не треба, але згодом почала брати без зайвих слів. Увечері Оксана сідала за стіл і рахувала витрати. До останньої гривні.
На десятий день написав Андрій: «Ну що, наїлася своєї свободи?»
Вона прочитала повідомлення й видалила. Відповідати не стала. І блокувати також не поспішила. Нехай бачить, що вона прочитала. Нехай чекає. Нехай звикає до тиші.
Минуло три тижні, і Валентина Миколаївна змінилася. Не стала грубою — ні. Не кричала, не висловлювала претензій прямо. Але щоразу, коли Оксана поверталася додому, у квартирі ніби густішало повітря. У ньому висіло щось важке, невимовлене.
— Знову пізно, — якось кинула вона, звертаючись ніби до Софії, але так, щоб Оксана точно почула.
— У неї робочий день довгий, — спокійно відповіла Софія.
— У всіх він довгий. Тільки не всі при цьому живуть по чужих кутках.
Софія різко обернулася й подивилася на матір. Валентина Миколаївна відвела погляд, проте вибачатися не стала.
— Вона платить за їжу, — стиха сказала Софія. — І свою частину за комунальні також дає.
— Та не в грошах річ. У мене двокімнатна квартира, а тепер тут троє людей. І ця розкладачка посеред твоєї кімнати. Я сама колись не мала куди подітися, знаю, як воно буває. Але місяць — це місяць. Треба думати, що робити далі.
Того вечора Оксана сиділа на розкладачці й дивилася в підлогу.
— Я все чула, — сказала вона, щойно Софія зайшла до кімнати. — Не вдавай, ніби нічого не сталося. Я справді все чула.
— Вона не зі злості. Просто сама колись через це пройшла. Давно було, от і забула, як це болить.
— Ні, не забула. Саме тому й сердиться. Бо згадує, а їй від тих спогадів погано. Я її розумію, Софіє. Чесно розумію.
— І що ти збираєшся робити?
— Завтра почну шукати кімнату. Якщо десь на околиці чи в передмісті, мені вистачить на оренду. Буде дуже впритул, але вистачить.
— Оксано, не поспішай.
— Я не поспішаю. Я ухвалюю рішення. Це різні речі. Якщо чекатиму моменту, коли всім стане зручно, то так і не дочекаюся. Значить, треба діяти зараз.
Софія хотіла заперечити, та стрималася. Вона добре знала цей вираз обличчя. Оксана вже все вирішила.
За чотири дні Оксана перевезла свою сумку — ту саму, синю — до орендованої кімнати в старому будинку на іншому кінці міста. Кімната була вузька, з одним вікном і підлогою, що жалібно рипіла під ногами. У кутку відставали шпалери. Ліжко притулилося до батареї.
— Тут якось сумно, — сказала Софія, оглянувшись.
— Зате це моє, — відповіла Оксана. — Поки що мені цього досить.
Вона поставила сумку на ліжко, розстебнула блискавку й почала розкладати речі.
— Дякую тобі, — промовила вона, не підводячи очей. — І Валентині Миколаївні передай. Я серйозно. Без вас я б той місяць не витягнула.
— Дзвони мені. Щодня дзвони.
— Дзвонитиму. А зараз мені треба трохи побути самій. Подумати.
Софія міцно обійняла її й пішла. Оксана опустилася на ліжко. Тиша в чужій кімнаті має особливий присмак. Вона не тисне, але й не заспокоює. Вона просто є. І з нею доводиться вчитися жити.
Телефон блимнув. Андрій. «Чув, ти вже й від подруги з’їхала. Що, і там не прижилася?»
Оксана прочитала й гірко всміхнулася. Звідки він дізнався — уже не мало значення. Важливим було інше. Вона набрала: «Я орендувала свою кімнату. Більше мені не пиши». Натиснула «надіслати».
А потім заблокувала номер.
Минуло пів року. Потім — рік. Оксана працювала так, що ввечері ноги гули, а очі злипалися над підручниками. Вона записалася на курси, склала іспит і отримала сертифікат. Потім ще один. Згодом її помітили й запропонували кращі умови.
— Оксано, ти коли востаннє відпочивала? — запитала Софія телефоном.
— У минулому житті, — відповіла Оксана. — Софіє, мені ніколи відпочивати. Мені треба відкладати гроші. Щомісяця. Без винятків. Я дала собі слово.
— Ти себе заженеш.
— Ні. Я себе витягну. Це не одне й те саме.
Через вісім місяців вона переїхала з тієї кімнати до однокімнатної квартири. Теж орендованої, але вже справжньої: з кухнею, гарячою водою і новим замком на дверях. Вона стояла посеред порожньої кімнати й усміхалася. Сама. Для себе. Софія приїхала з тортом.