— За новосілля, — оголосила вона, піднімаючи коробку з тортом, ніби це був святковий прапор.
— У мене ж навіть стола ще немає.
— Значить, влаштуємо бенкет на підлозі. Як колись, коли були молодші й безтурботніші.
Вони розмістилися просто посеред кімнати, розкрили коробку й розрізали торт одноразовим пластиковим ножем. Софія крадькома поглядала на подругу й бачила: Оксана стала іншою. Не лише зовні, хоча й це кидалося в очі. Найпомітніше змінилися її очі. У них більше не жила та виснажлива настороженість, яка не відпускала її чотири роки поспіль. Погляд став рівним, світлим, спокійним.
— Знаєш, що Андрій написав мені тоді, перед тим як я його заблокувала? — раптом промовила Оксана. — Мовляв, я і від тебе з’їхала, бо ніде не здатна вжитися. Він саме так усе пояснив. Ніби проблема — це я. Ніби я тягар. Ніби в будь-якому місці, куди прийду, рано чи пізно мене захочуть позбутися.
— І ти що?
— Повірила. Ненадовго. На один вечір. Сиділа в тій кімнатці з обдертими шпалерами й крутила в голові: а раптом він має рацію? Раптом зі мною й справді щось не так?
— А далі?
— А далі настав ранок. О шостій задзвенів будильник. Я підвелася, вмилася й пішла працювати. І більше не мала часу про це думати.
Минув ще один рік. Оксана подала документи на іпотеку. Заявку схвалили. Вона набрала Софію об одинадцятій вечора.
— Мені погодили, — сказала вона в слухавку. — Софіє. Мені. Погодили. Іпотеку.
— Ти плачеш?
— Ні. Я стою посеред кухні й тримаю телефон обома руками, бо однією не можу. Руки тремтять. Два роки я рахувала кожну гривню, два сезони ходила в одних і тих самих черевиках, п’ять днів на тиждень обідала гречкою з морквою. І тепер мені її схвалили.
— Ти неймовірна.
— Я можлива, Софіє. У цьому й суть. Я цілком можлива.
Ключі вона отримала за два місяці. Квартира була невелика, однокімнатна, зате власна. З вікнами на схід, маленьким балконом і білими стінами. Оксана переступила поріг, зачинила за собою двері й сперлася на них спиною. Так і стояла. Хвилину. Дві. П’ять.
Потім дістала телефон, відкрила нотатки й відшукала старий скриншот. Повідомлення від Андрія, яке вона встигла зберегти перед блокуванням: «Чув, ти вже й від подруги з’їхала. Що, і там не прижилася?»
— Прижилася, — сказала вона вголос порожній квартирі. — Із собою прижилася. А це, мабуть, найважче.
Ще через рік у її житті з’явилася машина. Не нова, уживана, але справна, доглянута й повністю її. Оксана сіла за кермо, повернула ключ у замку запалювання й поклала долоні на кермо.
Поруч, на пасажирському сидінні, вмостилася Софія.
— Ну? — запитала вона.
— Ну, — відгукнулася Оксана. — Поїхали.
— Куди саме?
— Куди завгодно. Просто так. Бо тепер я можу.
Зустрілися вони випадково. Суботній день, торговий центр, другий поверх. Оксана стояла біля вітрини й роздивлялася кросівки. Почула знайомий голос, озирнулася — і побачила його.
Андрій був біля сусіднього відділу. Поряд із ним стояв Максим, його давній приятель. Той самий, у якого, за чужими словами, «усе в житті склалося»: квартира, машина, дружина і ще одна жінка, для якої він винаймав житло. Максим щось жваво розповідав, розмахуючи руками. Андрій слухав, засунувши долоні в кишені.
Він змінився. Схуд, але не так, як худнуть від спорту й здорового режиму. Радше від утоми. Одяг на ньому здавався тим самим: знайома куртка, ті самі кросівки. Наче для нього час не рушив далі.
Він помітив Оксану не одразу. Спершу його погляд ковзнув повз неї, потім повернувся. Упізнав. Завмер.
— Оксано?
— Привіт, Андрію.
Максим теж обернувся. Подивився своїм звичним оцінювальним поглядом: нова куртка, якісна сумка, рівна постава, спокійна впевненість у рухах. Його брова ледь поповзла вгору.
— О, я тебе навіть не відразу впізнав, — кинув Максим. — Маєш вигляд… ну, цілком непоганий.
— Дякую, — рівно відповіла Оксана. — Як ти, Андрію?
Він не поспішав відповідати. Дивився на неї так, ніби намагався накласти одне зображення на інше: ту Оксану, яку пам’ятав, і цю, що стояла перед ним тепер.
— Нормально, — нарешті видавив він. — Працюю. Ну, ти ж знаєш.
— Не знаю. Ми давно не спілкувалися.
Максим хмикнув і відійшов на кілька кроків, удавши, ніби його раптом зацікавила вітрина. Андрій перем’явся з ноги на ногу.
— Ти тут сама? — запитав він.
— Так. Заїхала після справ. Машину залишила внизу й вирішила трохи пройтися.
— Машину? — він кліпнув. — У тебе є машина?
— Є. І квартира теж. Власна. Іпотечна, але моя. Майже половину вже виплатила.
Запала тиша. Тривала вона всього три секунди, та для Андрія, здається, розтягнулася на вічність. У його обличчі щось зрушило, ніби м’язи не могли вирішити, яку саме маску зараз варто вдягнути.
— Ну… молодець, — нарешті промовив він, і це слово далося йому з видимим зусиллям.