Оксана приїхала до невістки в суботу по обіді, нікого не попередивши. Вона знала, що онуки розхворілися, але останнім часом Марта вперто не зверталася по допомогу. Мовляв, сама впораюся. Та Оксана й сама була матір’ю і чудово розуміла: з трьома дітьми, та ще й коли всі нездужають, одній не витягнути. До того ж батьки Марти мешкали в іншому місті й швидко підхопити її не могли.
Тож, вирішивши трохи нахабно втрутитися, Оксана просто взяла й приїхала. Щойно Марта відчинила двері, жінка відразу зрозуміла: зробила правильно. Невістка мала такий вигляд, ніби її кілька діб поспіль ніхто не підпускав до ліжка: під очима темні кола, волосся абияк стягнуте в хвіст, на футболці — пляма від дитячого пюре.
— Добрий день. Як малеча?
Марта кліпнула втомленими очима, схожими на совині, і тихо відповіла:
— Максим заснув, температура щойно впала. Софію я заспокоїла, вона дивиться мультики. Дмитро ще спить, уночі весь горів.
— Тоді зробімо так: я побуду з дітьми, а ти йди хоч трохи поспи, — почала Оксана, але невістка раптом різко її перебила:
— Не треба, Оксано Іванівно. Сядьте, будь ласка. Нам із вами треба поговорити.
Оксана насторожилася. У голосі Марти було щось таке, від чого по руках пробіг холод, а десь біля серця неприємно защеміло.
— Кажи.
— Оксано Іванівно, я справді вас поважаю. Ви багато разів нас виручали, завжди допомагали, але… — Марта затнулася, ковтнула повітря. — Але я більше так не витримую. Мені набридло мовчати, сил уже немає. Через вас ми з чоловіком скоро розійдемося.
— Що ти маєш на увазі?
— Саме те, що сказала, — зірвалася дружина її сина. — Ви без кінця кличете Андрія до себе. Він мало не щодня їздить до вас. То серце прихопило, то тиск підскочив, то голова паморочиться. Він кидає все: роботу, дітей, мене — і летить до вас. От сьогодні субота, а він на роботі, бо через ваші постійні виклики не встиг доробити звіт! Я розумію, ви самі, він у вас єдина дитина. Але ж ви не стара немічна жінка, Оксано Іванівно. Вам п’ятдесят чотири. І зараз навіщо ви приїхали? Допоможете мені годину, а потім тиждень лежатимете пластом? А тоді знову дорікатимете Андрієві, що здоров’я підірвали через нашу сім’ю!
Оксана вже розтулила рота, та Марту було не зупинити:
— Дайте мені договорити. Андрій теж виснажився. Ви ж відмовляєтеся викликати лікаря! Навіть коли, за вашими словами, у вас ноги віднімаються, ви не дзвоните у швидку! Скільки можна прикриватися здоров’ям і тиснути на нього?
Оксані стало важко дихати. Вона раптом усвідомила, що невістка бачить у ній мало не чудовисько.
— Марто, я…
— Досить, — в очах молодої жінки блиснули сльози, але вона з силою вдарила кулаком по столу. — У нас троє дітей, я в декреті. Мені потрібен чоловік, розумієте? Мені! А ви просто не даєте йому відірватися від себе. Ви не хвора, ви лише не хочете відпускати сина від своєї спідниці. Ми з ним уже не спимо разом, майже не розмовляємо. Він приходить додому тільки поїсти — і знову біжить до вас. Діти з температурою, а він у вас! То чого ви сьогодні приїхали? Андрій не бере слухавку, і ви вирішили перевірити, чи ваш раб, бува, не втік?
Оксана сиділа бліда, наче крейда. На язиці вже крутилися слова, що вона ніколи не кликала сина й не скаржилася йому на здоров’я, бо почувалася цілком міцною. Та головне заперечення було ще попереду, і від нього всередині все стислося.