що Андрій уже місяці три до неї й носа не показував. Хотілося сказати: «Я взагалі не розумію, про що ти, Марто». Але Оксана була не дурна. Перед нею раптом вималювалася зовсім інша, куди страшніша картина, і від неї підступила нудота.
Так уже влаштовано: що нахабніша брехня, то охочіше в неї вірять. І Марта ж не вигадувала — вона говорила те, що знала. Свою правду. Андрій, певно, розповідав їй про материні хвороби, про обстеження, про те, що без нього мати нібито не впорається. Оксана миттю збагнула, де насправді проводить час її турботливий син. А от невістка, на щастя, до цього ще не додумалася.
— Марто, — Оксана заговорила майже пошепки, обережно добираючи кожне слово, аби ненароком не сказати зайвого. — Вибач мені. Так не мало бути. Я й справді ніби забула, що в нього є дружина, діти, дім. Але я вже побувала на обстеженні, подруга допомогла. Скоро все буде добре, я стану на ноги остаточно. Іди, приляж хоч трохи. Я посиджу з малими.
Марта підвела на неї запухлі від сліз очі.
— Справді?
— Звісно, дитино. Тобі треба виспатися. Клянуся тим здоров’ям, яке в мене ще лишилося: Андрій більше до мене мотатися не буде. Сидітиме вдома, біля тебе й дітей.
Марта ще раз схлипнула, витерла щоки рукавом і, ледь тримаючись на ногах, пішла до спальні. А Оксана зайнялася онуками, які саме прокинулися, і водночас відчувала, як усередині піднімається крижана, важка лють. Вона надто добре знала, що чекає на невістку, якщо все піде далі. Колись вона сама пройшла через таке, коли Андрієві було лише два роки. Потім довго не могла нікому довіряти й роками зализувала ті рани.
З квартири Оксана вийшла вже пізно ввечері. Андрія вдома досі не було — знову, бачте, «затримався на роботі». Вона важко видихнула й набрала його номер.
— Андрію, ти де зараз?
— На роботі. А що сталося?
— Дивно. А я думала, ти сьогодні біля своєї помираючої матері.
У слухавці зависла довга тиша. Потім син розгублено протягнув:
— Мам…
— Я питаю, де ти?
— На роботі.
— Точно?
— Мамо, давай не зараз…
— Андрію, ти брешеш дружині, що їздиш до мене. Розповідаєш, ніби я вже мало не при смерті. Може, поясниш, що це за вистава?
— Мамо, це зовсім не те, що ти подумала.
— Негайно додому, — гаркнула Оксана й відразу скинула виклик.
Усю неділю вона проходила, наче по лезу. Син не телефонував, а вона й сама не мала жодного бажання з ним розмовляти. У понеділок опівдні Оксана вирушила до офісу Андрія. На вході — охорона, рамка металошукача, стійка, суворий охоронець. Люди снували туди-сюди, і все це скидалося радше на мурашник, ніж на звичайну установу. Вона неквапом підійшла до стійки.
— Добрий день. Ви знаєте Андрія?
Охоронець ковзнув по ній байдужим поглядом.
— Знаю. І що?
Оксана дістала з сумки велику купюру й непомітно поклала її на стійку, прикривши долонею.
— Шановний, — сказала вона тихо, майже не ворушачи губами. — Мені треба дізнатися, з ким у нього тут роман. Я його мати й чудово бачу, що відбувається. Мені шкода онуків.
Чоловік скосив очі на гроші, потім на неї. Зітхнув — і купюра зникла так швидко, що Оксана ледве встигла це помітити.
— Та це й не секрет особливий, — буркнув він. — Нічого поганого я вам не скажу. Крутить він із Машкою з бухгалтерії. Молоденька, недавно влаштувалася. Він її всюди возить, квартиру їй винайняв. Адресу можу глянути в базі.
За десять хвилин Оксана вже стояла надворі, стискаючи в руці клаптик паперу з адресою. Усередині все кипіло, хоча, правду кажучи, саме чогось подібного вона й чекала. Банальна історія. Цікаво, чи стане Андрієві нахабства сьогодні знову «їхати до хворої матері»? А може, цього разу він вигадає затяжну нараду?