— Я для твоєї матері й пальцем не поворухну задарма! Як вона до мене ставиться, таку саму відповідь і отримає. Тобі зрозуміло?
Лариса відірвала погляд від екрана, щойно Андрій зайшов на кухню. Достатньо було глянути на його обличчя, аби зрозуміти: сталося щось неприємне. Він застиг біля одвірка й нервово переступав з ноги на ногу, немов школяр, якого ось-ось викличуть до директора.
— Що трапилося? — запитала вона й закрила ноутбук.
Андрій підійшов до столу та сів навпроти дружини. Руки він то складав, то знову розтискав, не знаходячи їм місця.
— Ларисо, у мами скоро день народження. Ювілей — шістдесят років. Вона хоче зробити велике святкування: запросити всіх родичів, друзів…
У Лариси всередині все напружилося. Коли розмова заходила про свекруху, нічого доброго це зазвичай не віщувало.
— І що?
— Вона просить допомогти з підготовкою. Ну, накрити на стіл, нарізати салати, приготувати гарячі страви… Сама вона з таким не впорається.
Лариса відкинулася на спинку стільця. Сім років тому, коли Андрій уперше привів її знайомитися з матір’ю, Валентина Михайлівна зустріла майбутню невістку крижано. «Не з нашого кола», — почула тоді Лариса з-за зачинених дверей. Відтоді їхні стосунки лише псувалися.
Валентина Михайлівна, колишня вчителька літератури, вважала себе справжньою інтелігенткою й дивилася на Ларису зверхньо. Лариса працювала в ІТ-компанії, заробляла більше за чоловіка, та в очах свекрухи це чомусь не додавало їй жодної ваги. «Дівчата з пристойних родин сидять удома з дітьми, а не будують кар’єру», — не раз доводилося їй чути.
Окремо Валентина Михайлівна не могла пробачити синові, що після весілля він переїхав до дружини, а не привів її в батьківський дім. «Я живу сама, а йому до мене байдуже», — скаржилася вона всім підряд.
— Чому я маю допомагати жінці, яка з першого дня мене терпіти не може? — спокійно, але твердо спитала Лариса.
Андрій важко зітхнув.
— Вона не ненавидить тебе. Просто їй… складно змиритися з тим, що я вже дорослий.
— Андрію, вона при мені сказала твоїй тітці, що тобі краще було б одружитися із Златою Коровіною. При мені! А коли я спробувала щось відповісти, заявила, що в їхній родині старшим не перечать.
— Мама іноді буває різкою…
— Різкою? — Лариса різко підвелася з-за столу. — Вона називала мене кар’єристкою, якій гроші запаморочили голову. Сусідам розповідала, що я погано про тебе дбаю, бо в тебе сорочка була пом’ята. Вона…
— Досить! — перебив її Андрій. — Я знаю, що між вами не все гаразд. Але вона моя мати. Їй виповнюється шістдесят. Вона запросила тридцять людей і сама просто не витягне таке свято.
— То навіщо запрошувати стільки гостей, якщо не можеш усе організувати?
— Запрошення вже розіслані. Ювілей не скасовують в останню мить.
Лариса кілька разів пройшлася кухнею туди-сюди, а потім зупинилася біля вікна.
— Нехай замовить кейтеринг. Приїдуть люди й усе зроблять.
— На це потрібні гроші, а в мами невелика пенсія.
— У неї є син. Він може оплатити матері святкування.
Андрій опустив очі й заговорив обережніше:
— Ларисо, — почав він, ніби наперед боявся її відповіді.